Що мотивувало колишнього заступника міського голови піти воювати, пише 20 хвилин Тернопіль.
— Те, що й усіх. Служать більшість його друзів. Каже, почувався, як не в своїй тарілці. Коли почалася війна, відразу звернувся в військкомат. Тоді був великий наплив людей.
Працював Василь на той час головним інженером водоканалу. А це — критична інфраструктура, воєнний стан — довелося опрацювати чимало документації.
Впоравшись, поїхав. Пройшов навчання в Академії сухопутних військ, після розподілу — поповнив лави артилеристів бригади ім. Данила Апостола. Маючи військову кафедру, став офіцером другої ланки.
За час війни молодший лейтенант отримав ще одну зірочку. Щоправда, лише в документах.
Немає часу перешивати погони і думати про звання, мовляв не за тим приїхав.
Ворогів артилеристи знищують щодня. Головне гасло командира підрозділу “Кожен постріл — прямо в ціль”. Часто вражають по ворожих засідках з першого пострілу. Та тут вже — як пощастить. Як не вдасться з першого, то — з другого уже точно.
— У нас така зброя, що навіть якщо в 50-ти метрах від цілі впаде, то від цілі вже нічого не залишається, — роз’яснює Сокіл, — снаряд розсипається на дві тисячі уламків і розлітається на 200 метрів, тому якщо впаде в 50-ти метрах від танка, то велика частина уламків його посіче.
Окупанти, за словами офіцера, навіть якщо виживають, то деморалізовані розбігаються і поки познаходять ямки, то до них уже летить ще три таких снаряди. І тут уже немає шансів.
Снаряди 155 калібру — іноземні, натівського зразка, як і гармата. Працюють хлопці на гарматі FH-70. Самохідна, гідравлічна, точна. Навіть має мотор і може самостійно розвинути швидкість до 20 кілометрів на годину. Потребує менше зусиль, щоб розкласти, на відміну від «трьох сімок». Сокіл для роботи з нею пройшов спеціальні навчальні курси в Естонії.
Пригадав Сокіл і один із обстрілів. Також пам’ятає дату – 10 вересня. Запам'ятався пораненням друга. Загострили ситуацію безперервні повідомлення та дзвінки від дружини в найгарячіший момент.
— Я за кермом, 20 метрів перед машиною падає снаряд, ми буквально в’їхали в вибух, — з жахом пригадує Василь. — Я натиснув на газ і ми їхали далі, поки не злетіли шини, а там уже перескочили в тягач. Це був мінометний обстріл калібром, мабуть, 120 мм. Якби 152 – нас би вже не було. Товариша тоді поранило в ногу осколком. Він відчув біль, щоправда через шок — не відразу.
Весь цей час телефон був у Василя на коліні. Він чув сигнали — не міг ігнорувати, бо якщо це — з командування — мав би доповісти. Та взявши в руки телефон, побачив перші слова повідомлення від дружини: «Кицька народжує».
Коли небезпека минула, — віддзвонив дружині, мовляв: «Це бойові коти… Ти якби знала, що зі мною було, коли вони родилися».
Вдома Василя чекають найдорожчі жінки: мама, дружина і донечка.
