У цьому переконаний колишній мер Сєверодонецька Луганської області, уродженець Тернопільщини Володимир Грицишин. Кілька місяців тому він був змушений покинути місто, яке українізовував понад 16 років. Через війну Володимир Омелянович переїхав до Тернополя.
Про сепаратистський рух на Донбасі, московський патріархат та українізацію Сєверодонецька Володимир Грицишин розповів у ексклюзивному інтерв’ю.
Далі – від першої особи.
Я народився у селі Могильниця на Тернопільщині, але мати з батьком невдовзі переїхали жити на Сумщину. Там пройшло моє дитинство і юність. Після закінчення Харківського політехнічного інституту мене запросили на роботу до Сєвєродонецького виробничого об'єднання «Азот», де пропрацював 15 років.
Став мером Сєверодонецька, попри те, що «бандеровец»
Коли на заводі «Азот» почалися фінансові проблеми, працівникам не виплачували заробітні плати, вони прийшли до мене і кажуть: «роби з цим щось». Я організовував зібрання, спілкувався з керівництвом й з часом ми добилися свого. Мене тоді вигнали з роботи, але я відновився, а через рік почалася виборча кампанія на посаду мера. Думаю: чому б не спробувати. Висунув свою кандидатуру, люди мене підтримали. Хоч нелегко все було, бо комуністична партія проводила проти мене агітацію, обливала брудом за «національною ознакою» – бандерівець! Але я переміг, містяни обирали мене на 4 терміни.
За рік усі вулиці стали українськими
«Бандерівець»! На посаді мера я вирішив виправдати це високе звання. У 1994 році став міським головою, а у 1995 вже перейменував усі вулиці. Серед комуністичних залишилися тільки дві – проспект радянський та вулиця леніна. У радянські часи Сєверодонецьк був містом з великим науковим та економічним потенціалом – провідні підприємства «Азот», «Імпульс». Розвивалася культура, спорт. Жіноча волейбольна команда за моїх часів популяризувала Сєверодонецьк в усій Європі.
У місті залишилося 10 % населення – переважно ті, хто зустрічав рашистів з квітами
Зараз місто розбите вщент. Воно зруйноване більше, аніж Маріуполь. В Маріуполі війна вирувала переважно поблизу «Азовсталі», а в Сєверодонецьку – пройшлася усім містом. 90 % людей виїхали. У місті залишилося 13-14 тисяч жителів, з них приблизно 9 тисяч – це ті, хто зустрічав рашистів з квітами. Решту – люди, які через похилий вік не змогли покинути Сєверодонецьк.
Єдине українізоване місто на Луганщині
Коли я прийшов на посаду мера, місто було проросійським, однак українізація позитивно виплинула на місцевих жителів. Спершу 100 % шкіл були російськомовними, а згодом 70 % стали україномовними. Я провів українізацію в Сєверодонецьку, більше ніде на Луганщині такого не було.
Сепаратистські з’їзди у 2004 та 2008 роках – передвісники війни
Я переконаний, що сепаратистські з’їзди у 2004 та 2008 роках, які відбулися у Льодовому палаці Сєверодонецька, стали так званою репетицією перед російським вторгненням. Однак вплинути на їх проведення як мер я тоді не міг. Перший з’їзд, на якому лунала проросійська агітація, відбувся тоді, коли Льодовий палац не був комунальним закладом мерії, а належав державі. Згодом він перейшов у власність міста. Я намагався зробити все, щоб другий з’їзд не відбувся. Через це Янукович запрошував мене до Києва та намагався вмовити. У результаті я сказав: за оренду палацу – мільйон доларів. Вони погодилися. Ці кошти ми витратили на розвиток спорту у Сєверодонецьку. Янукович намагався схилити мене на свій бік, та в нього нічого не вдалося. Саме тому на виборах у 2010 році проти мене розгорнули брудну кампанію, підкупили виборців, тому ще раз у мерське крісло я вже не сів.
Антиукраїнська агітація на Донбасі розпочалася ще до Януковича
Війна – результат того, що українська влада не заборонила антиукраїнську агітацію на Донбасі. Вона тривала роками, ще до президенства Януковича. «Донбас обежают, ущемляют, надо брать оружие в руки»… А люди на це все велися. Янукович особисто двічі приїжджав в місто й агітував проти мене – «бандеровца». Люди, які підтримували расєю, були при владі донедавна. І ніхто з них досі не покараний. Лідери сепаратистів відкрито заявляли про свою ненависть до України. Це необхідно було придушити вже давно.
Війна на Донбасі була війною і за територію, і за ресурси. У нас велетенські запаси газу, які росія хотіла привласнити. А зараз війна – це хаотична війна путіна і його команди, яким треба хоч якісь «перемоги».
Центральна влада у питанні церкви займає антидержавницьку політику
Будучи мером, я будував в Сєверодонецьку українські церкви, бо знав, що прийде час, коли нас з московськими попами вже нічого не пов’язуватиме. Зараз все так могло б й бути, але наша центральна влада, на жаль, у питанні церкви займає антидержавницьку політику. Вони ревниво ставляться до Порошенка, хоча він для розвитку української церкви зробив чимало.
У Святогірській лаврі був склад з боєприпасами, які охороняли монахи. За ці роки нічого не помінялося. Антиукраїнська агітація продовжується. Коли в Сєверодонецьк приїжджав Онуфрій, я сказав йому, що мрія митрополита Володимира – щоб в Україні була своя Українська помісна церква. На це він нічого не відповів, а скрутився, як собака. Зараз 90 % населення підтримують Україну, але люди ходять до московської церкви, бо іншої немає. Центральна влада у цьому недопрацьовує.
Повертатися вже немає куди…
У Сєверодонецьку все розбито, усі підприємства, житлові будинки. Що там відновлювати? «Азот», «Імпульс» потрібно будувати з нуля, створювати робочі місця. Проблема складна, влада має почати займатися нею вже зараз. Поряд такий же розбитий Лисичанськ, Попасна, жодного вцілілого будинку. Мій дім також зруйновано, повертатися вже немає куди. Але я дивлюся у майбутнє з оптимізмом. Все буде добре!
Схід та захід вже не треба об’єднувати. Ми – єдина нація!
Зараз українці дуже міцно об’єднані. Вже немає заходу та сходу, є одна сильна держава! Звісно, трапляються й ті, хто хоче в расєю, та їм вже немає місця на нашій землі.
