Із легендарним тренером поспілкувався журналіст Сергій Сінкевич. Розмова відбулася на спортивній базі Олімпійського центру підготовки біатлоністів — місці, яке стало одним із символів розвитку цього виду спорту на Тернопільщині.
— Ігоре Мирославовичу, з 77 років вашого життя скільки років ви в біатлоні? Коли все почалося?
— Я ніколи не думав, не мріяв і не знав, що таке біатлон, — зізнався Ігор Починок. — Народився в селі Купчинці Козівського району. У школі вчитель фізкультури Красовський прищепив любов до спорту не тільки мені, а й багатьом учням. Він викладав також німецьку мову, яка згодом стала мені у пригоді в тренерській роботі.
Коли приїхав до Тернополя, моїм улюбленим видом спорту була греко-римська боротьба. Я навчався у школі №6 і потрапив до групи відомих тренерів Володимира Ломанцева та Володимира Пласконіса. Цей вид спорту мене дуже захопив.
Однак перед чемпіонатом України, який мав відбутися у Чернівцях, я отримав серйозну травму руки. Щоб не втратити форму, почав займатися лижами. У той час лижі були в кожній школі, проводилося багато змагань.
Одного разу я вийшов на старт фактично з однією палицею і пробіг дистанцію, орієнтуючись на сильнішого учасника. Він мав дуже гарні лижі, і я майже не відстав. Після цього почав серйозніше задумуватися над лижним спортом і біатлоном.
Я вступав до медичного інституту, але зрозумів, що це не моє. Наступного року вступив до Кременецького педагогічного інституту. Там уже почав займатися біатлоном у тренера Бориса Івановича Махаєва. Показав непогані результати на українських змаганнях, був у призах. Так усе і почалося.
— Чи можна сказати, що ваші здібності помітили і запропонували займатися біатлоном професійно?
— Так, певною мірою. Коли я вперше спробував біатлон, змагання проходили у Ворохті. Я жив в одній кімнаті з біатлоністом із Чернігова і бачив, як він тренується — годинами відпрацьовує стрільбу навіть без пострілів.
Згодом до інституту приїхав інструктор і запропонував створити команду з біатлону. Я знав багатьох лижників, тому погодився. Ми сформували студентську команду, поїхали до Києва і стали призерами.
Тоді навіть батько запитував, навіщо мені біатлон. Я відповідав, що це престиж області на змаганнях і підготовка молоді до служби. Для мене це було важливо.
— Як створювалася біатлонна база, на якій ми зараз перебуваємо?
— Базу здали у 1985 році, але сам біатлон почав розвиватися раніше.
Після Олімпійських ігор 1980 року будівництво спортивних об’єктів було обмежене, тому довелося шукати обхідні шляхи. Базу будували під виглядом підготовки спеціалістів для сільського господарства.
Фактично це було народне будівництво — за участі громад, на ентузіазмі. Лише пізніше підключилося керівництво області.
Спочатку доводилося переконувати, що біатлон потрібен. Мені навіть ставили питання: навіщо області ще один вид спорту. Я відповідав, що будуть результати — буде сенс. І коли я показав протоколи змагань, ситуація змінилася.
— Територія бази не раз опинялася у центрі земельних конфліктів. Наскільки це заважало?
— Земля тут дуже цінна, і це постійно створювало проблеми.
Були випадки, коли ділянки всередині траси роздавали під забудову людям, які не мали жодного стосунку до цієї місцевості. Декому виділяли по кілька ділянок.
Виникали ситуації, коли, щоб потрапити на ділянку, потрібно було перетинати лижеролерну трасу. Це, звичайно, створювало великі труднощі.
Були й інші проблеми — наприклад, із землею медичного університету, яку можна було використати для міжнародних змагань. Але через рішення на рівні області це питання так і не було вирішене.
— Що важливіше в біатлоні: швидкість чи стрільба?
— Це поєднання двох складових. Можна сказати — п’ятдесят на п’ятдесят.
У класичних гонках один промах — це хвилина штрафу, і це дуже багато. У спринті ж штрафне коло можна пройти за 20–25 секунд, тому там більше значення має швидкість.
Але в будь-якому випадку біатлоніст має бути сильним і у бігу, і у стрільбі.
— Наскільки дорогим є біатлон як вид спорту?
— Це дуже дорогий вид спорту. Потрібна якісна зброя, патрони, стрільбище, спеціальне екіпірування.
У порівнянні з лижниками витрати значно більші, адже додається ще й стрілецька складова.
У світі зараз іде боротьба технологій, і Україна в цьому відстає. Нас рятувала співпраця з міжнародними компаніями. Наприклад, Adidas забезпечував спортсменів формою, коли були результати.
— Кого з біатлоністів ви вважаєте найуспішнішими вихованцями Тернопільщини?
— Першим на міжнародному рівні був Тарас Дольний. Серед жінок — Олена Зубрілова.
Загалом у Тернополі виросло 23 чемпіони світу і Європи, а також олімпійські призери.
Серед них — Олена Підгрушна, яка здобула олімпійське золото. Це результат багаторічної роботи.
— Що для вас означає біатлон сьогодні?
— Це все моє життя. Це не просто спорт — це люди, команда, історія.
І найбільша гордість — це наші спортсмени, які представляли Україну на міжнародному рівні.
