Хлопець заочно навчається в магістратурі Івано-Франківської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» і цьогоріч отримає диплом магістра права.

Це вже буде його другий фах.

Перший Володимир здобув у Тернопільському медичному коледжі.

"Мої батьки медики, – розповідає Володимир, ­ – Тато – невропатолог, завідувач Зборівської підстанції екстреної швидкої медичної допомоги, мама – терапевт. Вони хотіли, щоб і я став медиком. Я вступив у коледж, закінчив його, отримав диплом фельдшера і тоді зробив так, як хотів я ­ – пішов у поліцію".

Володимир вважає, що мрії повинні здійснюватися, а людина має займатися тим, що їй подобається. 

До того ж поліцейська служба і професія медика схожі – однаково складні, відповідальні, екстремальні вимагають не тільки професійної підготовки, а й здатності до емпатії.

"Виклики, за якими потрібно надати екстрену медичну допомогу, мене ніби переслідують, – каже капрал Почапський. ­– По лінії 102 виїжджав на ножове поранення з масованою кровотечею. Надав людині допомогу і навіть отримав за це подяку від «швидкої». Іншого разу мені вдалося врятувати бабусю, яка вирішила покінчити з життям, бо не могла змиритися з втратою сина. А ще виїжджали до 18-річного хлопця, який порізав собі вени і вже втратив свідомість. Прийнявши виклик, ми за три хвилини були на місці, наклали джгут, перев’язали. Йому пощастило, бо якби ми запізнилися на хвилину, то вже не встигли б. Ми були з ним у лікарні, поки йому накладали шви, а тоді відвезли додому й передали батькові. Потім той хлопець нам дякував".

Володимир каже, що від початку повномасштабної війни люди частіше дякують поліцейським.

"Це було на блокпосту на початках повномасштабної війни. Волонтери нам привозили так багато їжі, що її неможливо було з’їсти. І одного разу їхав бус: чоловік з жінкою вивозили з Донеччини чи то 12, чи 16 дітей, уже не пам’ятаю. Чоловік російською мовою запитав, де можна поїсти. Відповіли, що вже ніде, бо пізно, і віддали їм два ящики канапок, воду, все, що мали. Неможливо було спокійно дивитися, як ці діти їли. А чоловік заплакав і пообіцяв нам, що ніколи більше не розмовлятиме російською", - відзначив Володимир Почапський.