Своїм враженнями від спілкування з цими мужніми чоловіками поділився вже тепер їх колега, депутата Тернопільської міської ради Віталій Цимбалюк.

«Вихідні провів під враженням від приїзду до Тернополя відомих київських волонтерів Олексія Таткала та Сергія Масленнікова, - поділився своїми враженням на свої сторінці у Фейсбуці Віталій Цимбалюк. - Дуже радий, що ми з ними стали не тільки партнерами у надзвичайно важливій справі, а й друзями. Бо це – унікальні люди. Їхня волонтерська група загартована Майданом і складається в основному з чоловіків, чиїм хобі була воєнно-історична реконструкція. Завдяки цьому захопленню вони назбирали багато різноманітного військового спорядження, яке стало потрібним на вже реальній війні.

Першою стала велика армійська палатка, яку попросив привезти один із товаришів, що пішов добровольцем у батальйон «Київська Русь». А потім – робота по пошуку, збору і доставці на передову необхідних воїнам речей почала наростати, як сніговий ком. Сьогодні до них звертаються з усіх усюд, адже хлопці чудово розбираються в багатьох тонкощах – яким, приміром, має бути надійний бронежилет чи зручна розвантажувальна система. Дякуючи їм, багато чому навчився вже тепер і я.

Хлопці відмовилися від одержання якогось офіційного статусу, бо зіткнулися з купою юридичних і бюрократичних складностей. Їм не потрібна слава, важливо лише допомагати захисникам України. Обсяг цієї допомоги хай і не такий великий, як у якихось крупних благодійних фондів, але її значення – особливе. Бо фури від тих фондів розвантажуються і зразу від’їжджають, а у Таткала, Масленнікова, Браславського та інших – живий зв’язок з кожним батальйоном. Переконався, що багатьох бійців вони знають по імені, як знають і те, що щира розмова і свіжі правдиві новини з рідного міста часом не менш важливі, ніж матеріальна допомога на суму з кількома нулями.

Хлопці могли би відправляти зібрані речі через логістичні центри, але щоразу, ризикуючи життям, самі везуть вантаж на передову. Кажуть, що саме так розуміють особисту відповідальність перед рідними і близькими бійців. До того ж коли вони тільки почали їздити під Карачун, Слов’янськ та Дебальцево, на блок-пости так званої першої лінії, то туди ще взагалі мало хто їздив. Що означає така дорога, коли запросто можна потрапити під обстріл чи напоротися на сепарів, я переконався особисто. Маю за честь, що вперше пройшов випробування «дорогою смерті» разом із такими людьми, і дуже вдячний їм за довіру. Адже зазвичай вони ніколи не беруть із собою тих, хто ще «необстріляний», неперевірений, та й у забитих вантажем бусах місця для додаткових пасажирів мінімум.

До речі, якщо хтось не знає, то волонтери їздять на передову без захисту. В декого є із собою хіба власна мисливська зброя, але проти армійської вона – ніщо. Та й якщо раптом нарвешся на ворогів, то беззбройним вирватись набагато легше, бо тоді ще можуть повірити, що ти – лише волонтер. Зустрічі на наших блок-постах, як це не прикро, теж бувають різними. Хлопці розповідали, як одного разу, повертаючись із зони АТО, зіткнулися на Харківщині з «беркутівцями», які свого часу стояли проти Майдану. То вони навмисно перевернули в уже порожніх волонтерських машинах все догори дном, чіплялися до кожної дрібниці, протримали купу часу, ще й викликали слідчого, щоб інкримінувати «носіння холодної зброї», коли знайшли в багажнику мисливський ніж. При цьому навіть нахабно і цинічно не приховували, що роблять волонтерам «на зло»... Втім, слава Богу, вистачає і цілком протилежних прикладів.

Поговорили з хлопцями про настрої людей. Вони кажуть, що та потужна хвиля ентузіазму українців, яка була ще на початку минулорічної осені, відчутно впала. Звичайно, вплинула й фінансова криза, але в основному люди почали розчаровуватися, бо побачили, що, допомагай не допомагай, а в зоні бойових дій суттєво нічого не змінюється. Однак волонтерів це не стосується! «Як тільки чуєш, що десь комусь потрібна допомога, всередині наче якийсь вогонь спалахує. Ця справа по-доброму затягує, і ми вже не уявляємо себе без неї.  Тому будемо цим займатися, доки будуть потреба і можливість!», - сказав мені Сергій Масленніков. А я повністю приєднуюся до цих слів. І незабаром нас чекає нова спільна дорога на передову…»