У свої літа чоловік працює старшим науковим співробітником  історико-меморіального музею політичних в'язнів у Тернополі також пише третій том книги власних спогадів «Шлях до незалежності».

Ігоря Олещука у віці 17 років заарештували й кинули до Збаразької в'язниці, пізніше перевели до Тернопільського слідчого ізолятора, де зараз музей, у якому працює. Причиною арешту стала співпраця з ОУН-УПА.

Ще у 15 років пан Ігор потрапив у поле зору кдбістів. Тоді він написав щомісячний звіт № 3 для УПА і підписав його псевдом «Грушка». Коли криївку викрили і знайшли звіт, то за почерком зі шкільного диктанту знайшли автора. 

У 1948-му році Ігоря Олещука засудили до 25-ти років таборів суворого режиму. Покарання відбував на шахтах Воркути. Там потрапив в оточення української інтелігенції і досі пам’ятає вірші й пісні, яких від них навчився. Згадує, що життя в таборі було дуже важким, з жахливими умовами праці і харчуванням.

Після смерті Сталіна, у 1954-му році, справу Ігоря Олещука переглянули і зменшили термін покарання до 8-ми років. Оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150% робочого плану, то звільнений у грудні 1955.

Згодом пан Ігор працював на цукровому заводі «Поділля» (1956—1962), у «Тернопільобленерго» на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку (1962—1995).

Попри те, Ігор Олещук ще довгий час стояв на обліку у радянській міліції, за ним велися переслідування вже після звільнення з табору.

Сам чоловік розповідає, що про свій вибір – бути на стороні незалежної України, ще з юності, не шкодує. Семеро його двоюрідних братів і сестер також несли жертву – переховувавшись в криївках, деякі закінчили життя пострілом в голову. Табори суворого режиму – це його жертва Україні.

Сьогодні привітати Ігоря Олещука з Днем народження приїхали троє його синів з дружинами та дітьми. Також були присутні колеги і побратими пана Ігоря і представники влади.