У пам'ять про загиблих, внаслідок штучно створеного голоду, спогадами старожилів цих страшних подій поділився житель Збаража, депутат Тернопільської районної ради Петро Напованець:

Українці не хотіли і тоді миритися із втратою самостійності, насадженням колективізації. Бунтували. Повставали. Лише в 1930 році селяни як спротив вирізали більше половини стада худоби, щоби не віддавати її в колгоспи.

Повсюдно ховали і нищили реманент, оберігали свої земельні наділи. Відмовлялися задарма обробляти колгоспні поля.

Масові сутички і повстання проти колективізації заполонили всю Україну. Здавалось, не сьогодні завтра українці винесуть ненависну радянську владу за межі своєї території.

Окупаційна радянська влада вирішила голодом витравити український дух свободи, потяг до волі.

Уже в грудні 1932 року з голоду вмирати люди, та не корилися. Озвіріла московія жадала каяття, на колінах приповзання. Не дочекалась. Тож, направила в Україну звіра постишева для організації цілковитого голодомору та наділила його надзвичайними повноваженнями.

Цей кат наводив жах на усіх. За його вказівками лише в січні 1933 року розстріляли більше 10 тис. комуністів-активістів, котрі займалися хлібозаготівлями.

Розстріляли за те, що ті не вигребли в українців останню хлібину. Під страхом звіриної смерті новообрані комуняки забирали в людей останнє. Ні хворі, ні немічні, ні покалічені, ні безсилі діти не зупиняли їх. Страшенне божевілля. Зацьковані кати і беззахисні, заморені голодом жертви. Катували до смерті дорослих, дітей, щоби ті признавались, де ще є зерно.

Ще напередодні один за одним виходили укази смерті. Українцям заборонили виїжджати за межі України: ніхто не повинен був спастися. Заздалегідь заборонили зібрання, Різдвяні свята, колядки , щедрівки.

Вони вперше в 33 році не звучали з часів татарської навали. Заборонили співання українських пісень, національні обряди, вшанування героїв, Шевченківські свята.

Окремими указами розстрілювали українських священників, зібрали і розстріляли усіх кобзарів. Заборонили панахиди, поховання із священником, з використанням Хреста.

Заборонили застосування церковних дзвонів, котрі завжди сповіщали про біду. Вперше після Хрещення Русі Володимиром ховали в Україні масово без панахиди і священників.

Заборонили вінчання і весілля-хоча цього року і так весіль майже не було. Ніхто не одружувався. Села ніби повимирали. Не було ні худоби, ні птиці. Майже не було птахів-на них полювали з осені. Люди були знесиленими.

Майже не ходили в гості один до одного. Позакривали більшість лікарень, шкіл.

Найжахливіше було у селах, занесених на так звані чорні дошки. На ці дошки заносили села, де найбільше було українського спротиву. Танго смерті: кожен із активістів-комуністів хотів показати свою вірність кровавому диктатору- своєрідне змагання, хто більше таких сіл подасть. Такі села по периметру оточували енкаведисти. Не впускали нікого в села, і не випускали. Звідти зарання повиносили заклади торгівлі, позабирали в людей все із харчів, що можна було забрати.

Ще з осені тут виривали на цвинтарях великі ями, куди заздалегідь планували звозити трупи. Робили все з єхидством, як єзуїти на очах жителів, маленьких діточок, котрі з острахом дивились в бік тих ям смерті.

В кожному із таких сіл цвинтарі повиростали за зиму вдвоє, втроє. На кожному із них і донині збереглись величезні горби-братські могили: свідки страшного нелюдського голодомору. Від них і нині навіює жахом, голосом замордованих українців.

Не кращою ситуація була і у містах. Тисячі голодних діточок в надії хоч щось з’їсти заполонили їх вулиці. Часто помираючі батьки передавали своїх малят тим, хто прямував в міста, в на-дії, що малесенькі виживуть. Та більшість із них цієї зими не пережили. В тупику майже кожного такого міста стояли вагони, в котрі звозили замордованих голодом. І мертвих, і немічних кидали на вози і везли у вагони смерті. Очевидиця, що жила біля однієї із таких станцій згадує, що і досі через стіну часу чує голоси помираючих діточок, що просили помочі, що просто хотіли жити. Вона досі бачить, як із щілин вагонів визирають перелякані малесенькі оченята безневинних дітей. Трупний запах цих вагонів і тепер кидає її в піт, навертає в те страшне божевілля.

Переповнені вагони виїжджали в морози в степи, де людей просто викидали. Збереглися спогади малесенького хлопчика, котрий вижив, котрий благав дядечка не викидати його в мороз в безлюдний степ.

«Я живий»,- благало дитя, та це не зупиняло ката.

Чи була того року весна? Вона була холодною. Пізньою. Непривітною. Перше весняне сонечко сходило і не впізнавало землю. Кругом трупи, трупи, трупи. Чорне вороння зграями шугало від села до села : боялось сідати на землю.

Особливо багато трупів було кругом сіл, по дорогах до міст. Трупний запах в Україні стояв до самісінького літа.

Не раділи першому сонечкові українські діти. Їх майже не було. Лише з під снігу часто виглядали дитячі рученьки, ніженьки, зкоцюрблені дитячі пальчики, згорьовані лиця.

Якщо десь і появлялось дитинча, то залякане, згорблене, з роздутим животиком, котре ніяк не могло зігрітися. Діточки не мали сил усміхатися. Вони навіть не просили їсти-знали, що нічого немає. Вони все більше лежали, згорнувшись калачиками. Від нелюдського голоду не могли заснути. А як засинали, то снились їм матусі, із великими пахучими буханцями хліба. Просипались. Спрагло кидались на першу зеленину. Багато їли. І знову у муках помирали, помирали, помирали.

Коли цілком зійшов сніг ,то кати жахнулись. Мільйони замордованих. Ховали трупи цілу весну. Ховали на городах ,в садках, цвинтарях, вивозили за населені пункти в поспіхом вириті ями. Весна перетворилася в пекло. Моторошне і страшне.

Ніхто із старожилів не пам’ятає, чи прилітали того року до нас птахи, чи приходила весна. Ніхто не пам’ятає самої весни. Чи була вона взагалі того страшного 1933-тього року в українського народу?!!!

Петро Напованець

Читайте також: Голодом і катуваннями витравлювали український дух: спогади очевидця Голодомору зі Збаражчини