Для своїх побратимів Добрий є прикладом та взірцем справжнього командира, пише "20 хвилин Тернопіль".

За фахом Добрий — столяр-меблевик, в армії служив у військах Протиповітряної оборони. Ще у 21-му підписав контракт, щоб бути готовим стати на захист держави.

Піти служити змусило назрівання повномасштабної війни - якраз була вакансія командира гармати. Пройшов навчання в Старичах та Рівному. До нападу росії освоїв гармату повноцінно.

Доброго вона не застала зненацька. Ще 23-го лютого ввечері його підрозділ виїхав із частини на Житомирщину в бік кордону з білоруссю. 

Проїжджаючи Шепетівку, Тернопільська артилерія несподівано змінила напрямок — на оборону Києва.

"Я був за 17 кілометрів від дому, що на Хмельниччині, — пригадує військовослужбовець. — Саме тоді пішла перша інформація про оголошення війни. Склади з боєприпасами загарбники знищували ще до вторгнення. Тому наміри ворога були очевидними. Зброю побратими з нашої бригади вивезли ще до війни: декілька тижнів люди працювали без сну, щоб на випадок збройної агресії мати чим відбиватися. На кордонах з білоруссю з початку лютого стояли наші війська, спостерігаючи за маневрами, пов'язаними з обіцяними навчаннями, поки Україна не вірила в те, що буде війна".

Місяць під Києвом був для "Доброго" одним із найважчих за час служби. Через труднощі з логістикою були проблеми з продовольчим забезпеченням та водою. Робота — надзвичайно інтенсивна, а орда «валила» на Київ на всій можливій техніці. Дух піднімала надія, що все це швидше закінчиться, якщо хлопці працюватимуть посилено. Тому дуже старалися якомога швидше знищити ворога.

"Були сподівання, що це — ненадовго: нехай до березня, до Великодня, — каже захисник. — З часом, коли бачили, у якій кількості насувається загарбник, надії гасли. Відпочивали хлопці в кращому випадку по чотири години на добу, помилися перший раз лиш через місяць, зігрітися взагалі не було можливості, спали в кузові по вісім осіб на снарядах і зарядах. Завжди возили повний боєкомплект. Стояли по лісах, у лісосмугах, щоб прикривати гармату. Працювали тоді на «Гіацинті». Це — гармата, яка в нас на озброєнні з 79 року. Працює чітко — забезпечена, доглянута, щоправда важить майже десять тонн, тому завжди бракувало людей. А ще були проблеми зі зв'язком. Хлопці не мали змоги бачити результатів точної роботи — відео влучень, зняті з безпілотника. А це додає ще більшого запалу".

Однак все це не завадило зупиняти колони ворожих танків, спалювати їхню техніку, а разом із нею перетворювати на вугілля і особовий склад окупанта.

За місяць підрозділ Доброго вивели з-під Києва.

Переозброївшись на новітні закордонні гаубиці, та вдосконаливши свої навички на навчаннях на базі НАТО у Латвії, хлопці з новими силами поїхали до Лисичанська.

Там, на Сході, війна була зовсім інша: затяжна, безнадійна і надто жорстока. Уже за перших десять днів вона забрала життя двох молодих побратимів.

"Напрямок значно важчий: ворог вкопаний, його позиції укріплені, — розповідає Добрий. — За нами полювали скрізь. Ми якраз перейшли на гармату «М-777», ворог за нею пильно стежив. Нас вистежував «Орлан», ми змінювали позиції. На одну з них прилетів дрон-камікадзе, іншу накрив артобстріл, у третю влучила «Точка-У». Зазвичай наші артилеристи покидають позиції завчасно, але такої атаки, як тоді, не чекали. Я тоді отримав першу контузію. Спершу не зрозумів, що трапилося, поки діяв адреналін, не відчував нічого незвичайного. Дізнався на наступний день, коли побратими відвели до медиків. Після цього випадку подібні ураження бували не раз. Контузія безслідно не зникає і проявляється по-різному. Найчастіше у хлопців постійний дзвін у вухах, а все інше — це дуже індивідуально".

За словами військового, «М-777», гармата, за якою так полювали загарбники, цілком виправдовувала перестороги ворога. Точна, маневрена, нещадна. На східних напрямках наші артилеристи уже отримували відеозвіти з БПЛА, вдячні дзвінки від побратимів-піхотинців. І, як би не було важко, все це надихало вибивати ворога з рідної землі. Там — зупинили, там — вщент розбили, там — знищили склад боєприпасів. І так без перестанку.