Мені, нефахівцю, важко про це судити.

Однак сталось так, що недавно мені довелося перший раз у житті звернутися до суду у зв’язку з подіями, пов’язаними із моєю участю у виборах ректора у Тернопільському державному медичному університеті (ТДМУ). Я була одним із восьми  кандидатів на цю посаду і зайняла друге місце за результатами виборів. На превеликий жаль, під час виборчої кампанії відбулись, на мій погляд і на думку юристів, до яких я зверталася, порушення норм чинного законодавства.

Оскільки я завжди у своєму житті намагаюсь усі справи доводити до логічного завершення і повного для себе розуміння, я вирішила звернутися до суду для з'ясування відповідності процедури виборів Законам України та діючим у той період піднормативним актам. Вважаю, що звернення до суду у цивілізованому суспільстві є законним правом кожного громадянина, який хоче з'ясувати для себе, для громади законодавчу  правомірність будь-якого явища чи процесу, що відбувається, зокрема і в окремо взятому колективі. Так, при наявній законодавчій базі (у статті 42 Закону України «Про вищу освіту» (далі Закон) і Статуті ТДМУ, на які посилались чиновники МОЗ і МОН України у своїх листах щодо проведення виборів ректора в ТДМУ, виборча процедура не була прописана, оскільки «Методичні рекомендації щодо особливостей виборчої системи, порядку обрання керівника вищого навчального закладу», на які посилається цей Закон, не були на той момент затверджені Кабміном і відповідно – не набрали чинності.

Крім того, відбулись й інші численні порушення, як самої виборчої процедури, так і моїх прав  як кандидата на посаду ректора, а також як рядового виборця, про що мною було ґрунтовно викладено у позовній заяві до суду. Зокрема, у виборчих бюлетенях під час проведення другого туру виборів, законодавчо не прописаного, а також в підсумковому протоколі виборів не було офіційно відмічено стосовно зняття моєї кандидатури з виборів тощо.  Проведення виборів ректора на основі нелегітимних, неправомірно прийнятих внутрішньовузівських положень щодо виборчого процесу, не регламентованих офіційними державними актами, суддя першої інстанції - Тернопільського міськрайонного суду - пояснює у своїй ухвалі  нібито автономією вузу. Це дуже дивна трактовка Закону: для чого ж тоді існує стаття Закону щодо чіткої регламентації саме виборів ректора вузу та однозначне посилання на «Методичні рекомендації» щодо самої процедури виборів? Так, автономією вузу тоді можна пояснити будь-які дії адміністрації чи інших колегіальних органів університету, які виходять за рамки діючого законодавства, а для чого ж тоді існує Закон взагалі? Я не юрист, але точно знаю, що норми закону практично реалізовуються тільки на основі офіційно прийнятих нормативних і піднормативних актів, які регламентують механізми імплементації цих законів. Саме тому сама процедура виборів ректора на момент їх проведення не була прописаною законодавчо, що й стало підґрунтям для мого звернення до суду.

Я не буду розповідати усіх подробиць справи. Вражень у мене багато: це й неадекватне ставлення до мене деяких представників адміністрації вузу, насамперед,  до мого звернення до суду. Виразилося це в організації відвертого тиску на мене і навіть публічного шельмування (дуже нагадувало сталінські часи) із намаганням спонукати забрати позовну заяву, була також спроба тиску на адвоката з боку близького оточення опонента та інше.

Під час мого виступу у суді суддя Стельмащук П.Я., що розглядав справу, постійно наголошував на моїй емоційності, не хотів повністю вислухати мою аргументацію, відчувалось,  що він уже прийняв  «потрібне» рішення.

Чомусь згадались слова з інтерв’ю заступника міністра юстиції України Гії Гецадзе на одному з телевізійних каналів про те, що суддями на даному етапі становлення країни мали б стати «правильні люди», як він висловився, пояснивши, що правильні – це професійні, патріотичні і людяні, які повинні судити лише за нормами закону, враховуючи не особисту чи корпоративну вигоду, але вигоду простої людини і майбутнього держави, щоб прийняті рішення відповідали законам і сприяли просуванню України до стандартів Європи, до перемоги норм права і справжньої, а не позірної демократії.

Думається, що у мене як пересічної громадянки було мало оптимізму на справедливе рішення суду у тій ситуації, коли є підозри у можливій  заангажованості суду стосовно мого опонента, нині діючого ректора. Влада є влада, хоч маленька. Всі ми від когось залежимо, оскільки живемо у маленькому місті, де всі про всіх все знають. Так от, знаючі люди натякнули: чого ж ти хочеш, яка може бути ухвала, коли син голови Тернопільського міськрайонного суду, виявляється, у цьому році поступив до нашого медичного вузу, і голова суду точно не захоче йти проти діючого ректора. Тому з його боку можливий тиск на суддю. Не знаю, правда це, чи ні. Думаю, що хоч і говорять у нас у народі, що в Україні «закон як дишло: куди спрямуєш, туди й вийшло», хочеться все-таки сподіватись, що не всі судді однакові, що все-таки почались якійсь позитивні зміни в нашому суспільстві у бік домінування права й законності, що не всі судді корумповані, не всі піддаються тискові адмінресурсу, який, на жаль, продовжує діяти в судах.

Подібна історія відбулась і в Апеляційному суді, який спочатку дуже довго розглядав мою позовну заяву, а потім перед самим Новим роком швиденько, за моєї відсутності, хоча я й зверталась до суду з проханням провести дебати і прийняття рішення у моїй присутності, прийняв рішення відхилити мою позовну заяву. Думається, якщо Суд хоче чесно і об’єктивно розібратися, то повинен заслухати сторону, яка позивається.

У своїй Ухвалі судді Апеляційного суду обґрунтовують правочинність проведення виборів нібито розширеною автономією вузу, за нормами нового Закону «Про вищу освіту», хоча ще раз наголошу, що питання виборів ректора  чітко регламентовано окремою статтею, і в усіх вишах України регламент стосовно проведення виборів має бути єдиним. Він не повинен визначатись внутрішніми положеннями того чи іншого навчального закладу, створеними на основі недіючого нормативного документу, ще й затвердженими вченою радою, а не вищою за статусом конференцією делегатів трудового колективу (хоча й таке рішення було б незаконним стосовно процедури виборів). Слід зауважити, що напередодні виборів на конференції делегатів членів трудового колективу ТДМУ мною на голосування була виставлена пропозиція щодо включення до Статуту ТДМУ позиції щодо  проведення другого туру виборів у разі ненабрання ніким з кандидатів понад 50 % +1 голосів виборців у першому турі. Колективом ця пропозиція не була підтримана. Отже, де факто делегати колективу не підтримали ідеї двотуровості виборів. Таким чином, навіть якщо вважати, що розширена автономія вузу може нібито обґрунтовувати правомірність проведення другого туру всупереч існуючій на момент виборів ректора правовій базі, то колектив вузу на це «добро» не дав, адже повноваження конференції і представництво на ній делегатів членів трудового колективу є вищими, аніж на вченій раді закладу.

Отже, моє право пройти виборчу процедуру у правовій площині, тобто у беззаперечній відповідності Закону, щоб отримати законно обраного легітимного ректора згідно із нормами права було порушено. Суди ж, які розглядали мій позов, за моїм враженням, вирішували справу не у площині реального забезпечення норм права, а у площині «вирішити, залагодити справу». Тому людина, яка просто хоче добитися правди, за якою не стоять гроші і посада, має мінімум шансу у наших судах.

Разом з тим, нещодавно я отримала повідомлення з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо відкриття касаційного провадження у справі за моїм позовом про скасування протоколу результатів виборів ректора. Чесно кажучи, була по-доброму здивована, бо вже втратила надію. Але сам факт відкриття провадження за касаційною скаргою у такій справі говорить про те, що порушення у проведенні виборів-таки були. Час покаже, що вирішить Вищий спеціалізований суд. Маю надію, що довгоочікувані зміни в суддівській системі України все-таки починають відбуватися.  

Хочеться дожити до того часу, коли реалізація норм права стосовно кожної окремо взятої людини у нашій країні буде по-справжньому можливою, і права людини будуть неухильно захищатись законом і державою, а порушення цих прав  буде відновлюватись через рішення чесних і об’єктивних судів. Хотілось би, щоб судді пам’ятали, що від їхньої волі, фаховості, порядності, неупередженості і некорумпованості залежать не тільки долі простих людей, а й комфорт  життя громадян і врешті решт доля нашої рідної країни.

Мій судовий досвід виявився станом на даний момент скоріше негативним, однак оскільки я дуже оптимістична людина, то у всьому бачу позитив. Мій позитив – це набуття життєвого досвіду, це можливість відчути, на що я здатна.

Думаю так: або ми всі маємо у нашій державі жити у правовому полі, причому без подвійних стандартів для різних людей, особливо для пересічних громадян і посадовців, або наша доля – вічно бути державою другого сорту, без світлого і чесного майбутнього для наших дітей і онуків. Судова гілка влади повинна відігравати у цьому процесі визначальну роль, чітко ставши на позицію верховенства права, справедливості, захисту прав громадян України.

Лілія Бабінець, професор, д-р мед. наук, зав. кафедри сімейної медицини ТДМУ імені І.Я. Горбачевського