На початку березня куля російського сепаратиста обірвала життя глави сім’ї.
Вже на Збаразькому кладовищі, під час останнього прощання, Наталя Горайська промовила останні слова до чоловіка: «Ти для мене Герой, Горайський!». Після цього вона попросила закрити труну.
Пані Наталя розуміє втрату глави сім’ї. Намагається тримати себе у руках і не виказувати емоції, так, як навчав її чоловік, За майже двогодинне спілкування з журналістом вона не раз стримувалась, щоб не заплакати, а коли розповідала про останні щасливі хвилини спільного життя, на обличчі з’являлася посмішка.
В ексклюзивному інтерв’ю «Тернополянам» пані Наталя Горайська розповіла про прожитих разом два десятки років, про період, який розпочався з Майдану, а далі докорінно змінив життя.
«Чудова казка, з гарним кінцем!»
- День, коли ми познайомилися, дуже добре пам’ятаю, - розповіла Наталя Горайська. - Це було 30 березня в інституті. Побачила його відображення в дзеркалі, а він моє. Я розпитувала в своїх друзів про нього (як виявилось він про мене також питав). Того ж дня нас і звели спільні знайомі. Ми почали зустрічатися, в перший день він мене провів до зупинки, в другий вже до дому. Жила тоді в Тернополі на квартирі, у тітки. Після того ми зустрічалися вісім місяців. Юра дуже делікатно і елегантно за мною обходжував. Через 8 місяців ми одружилися, тому що, мої батьки були дуже консервативних поглядів. Після одруження батьки нам допомогли встати на ноги й ми мали змогу рано заводити дітей.
Перша половина спільного життя ( ми 20 років прожили разом) в нас пройшла так, що інколи ми сперечалися, але завжди легко виходили з суперечок. Ми встановлювали між собою стосунки, але головний завжди був Юра, це зрозуміло, тому шо він в мене козак!
А друга половина була просто казковою. Ті почуття, які я маю до свого чоловіка просто не передати словами – це набагато сильніше за всі слова, я не готова була так рано з ним розлучатися! І ті останні 10 років були, як гарна казка, з гарним кінцем…
- Пані Наталю, яким був Юрій як батько?
- Він дуже порядний, він дуже цікавий, він дуже виважений в своїй реакції на рахунок чужих людей. Та вдома трошки складніший, дітям діставалося, можливо, трошки мало ніжності, бо Юра був таким скупим на якісь емоції, якщо там посміхнувся до дитини чи якесь добре слово сказав, це вже було найвищою ознакою прояву уваги. Але у той же ж час був дуже веселий і завжди грався з дітьми.
«Після роботи в адміністрації, одразу до півночі у волонтерський штаб!»
- Все ж революційні події в Україні змінили ваше спільне життя.
- Як почався Майдан, ми залишали вдома якийсь мінімум, а більшість коштів віддавали або купували, що потрібно. Ми дуже тим переймалися, що Юра не мав змоги поїхати на Майдан у Київ. Він дуже собі дорікав тим. І я собі дорікала, що ніхто з нас не поїхав. Ми не мали можливості, бо треба було підтримувати батьків, треба було заробляти гроші для того, щоб оплачувати кредит і утримувати дітей. Не могли собі в той момент дозволити, коли вже закінчився майдан Юра хотів піти одразу на війну, але так сталося, шо виникла потреба в ньому, на тому місці, на тій посаді і він погодився.
Коли Майдан завершився, Юра разом зі своїми друзями, просто без всяких організацій, кожної ночі їздили машинами патрулювати по району, щоб ніхто не напивався, ніхто ніякі машини не зупиняв, просто слідкували, щоб був порядок. Поступила ініціатива об’єднатися з міліцією, згодом разом з міліцією патрулювали вулиці. Юра їздив 3 місяці, вже навіть будучи головою адміністрації. Йому казали, що якось не гарно, адже, Ви голова адміністрації, а ще вночі на 3-4 години їдете зі всіма стояти на дороги. В такі моменти він не ставив себе вище, що він головніший, він не вважав особливим, зі всіма людьми себе поводив на рівних. Хоча, на мою думку, амбіції мав найвищі.
- Ви вже починали тему волонтерства. Почалось все з Майдану. Юра втягнувся в цей процес, розкажіть, як це відбувалося.
- Коли Юра працював головою РДА, була потреба в коштах, потреба відправляти людей на фронт, спочатку були добровольці, а потім вже була мобілізація. Щоб відправляти людей на фронт потрібно було зібрати хлопцям кошти, щоб забезпечити бронежилетами та шоломами. Перші рази це все купувалося власним коштом, а також просили гроші у друзів та знайомих. Пізніше тільки почав діяти штаб Збаразької самооборони. Оскільки фізично Юра не мав достатньо часу займатися штабом повністю (йому не те, щоб не дозволяла посада, на таке він не звертав уваги, тому, що він вважав - оскільки йде війна, то певні норми можна було порушувати), було обрано Володю Голоднюка, який мав мотивацію, мав моральну потребу комусь допомагати, оскільки син його загинув і він хотів допомагати іншим хлопцям.
Ця робота не оплачувалась, ти тратиш свій час, працюєш вночі, відповідаєш на телефонні дзвінки і на повідомлення в ‘Фейсбуці’ повсякчас. Володя був серцем цього штабу, а вже хлопці долучалися і допомагали чим тільки могли і фізично, і матеріально. Як тільки почав існувати штаб, Юра ніколи не соромився, наприклад, після роботи (закінчувалась робота в адміністрації близько 7-ої години вечора) їхати в Тернопіль по бронежилети, або збирати когось на схід. Тобто, одна основна робота закінчувалась, то від сьомої і до ночі вони працювали далі. То була, майже, цілодобова робота – волонтерство. І неправда, якщо хтось озвучив, що голова РДА не повинен займатися волонтерством. Він, можливо, і не повинен, його ніхто не зобов'язує до того, але в ньому була потреба. Коли мій чоловік цим займався, ми займали перші місця по мобілізації. Багато людей треба було вдягнути, завжди нашим хлопцям був гарантований бронежилет і каска, які вартують не мало, в кращі часи, коли штаб назбирував трохи більше грошей, окрім спорядження купували їм одяг, взуття, інколи й інші додаткові предмети (шкарпетки, білизну і т. п.)
«Юра пообіцяв матерям, що після звільнення з посади не буде ховатися і сам піде воювати»
- Коли Юру звільнили з посади голови РДА, то волонтерство переросло від бажання допомогти воїнам у бажання брати участь у війні самостійно. Чи обговорювали ви це, як сприйняли бажання чоловіка?
-Коли відбувалася мобілізація, Юра працював в адміністрації, треба було їздити по селах збирати в клубах людей, голова сільської ради, до прикладу, запрошував людей послухати і районний воєнком завжди з ним їхав. Він розповідав людям, що треба йти на фронт, бо в країні війна. Або з'явитися в нас на військкомат, не треба ховатися. Вони все пояснювали людям і заохочували хлопців. Багато жінок, матерів хлопців казали, що ми своїх дітей віддаємо, а чому ви не йдете? Три рази така була ситуація - ми вдома обговорювали і його це дуже вражало. Кожного разу його мучила совість, що він просить інших хлопців йти на війну. Завжди матерям говорив, що як тільки закінчить свою роботу в адміністрації, то я одразу піде на фронт.
Будучи головою, він вже хоронив наших хлопців, якщо я не помиляюся двох чи трьох, він зустрічав тіла. Загиблого Тараса Михайльського особисто дуже довго шукав, їздив на ексгумацію, був присутній похоронах. Він йшов до матері і дивлячись їй у вічі казав, що її дитина загинула. Дуже тяжко такі моменти переживав. Через тиждень, ще приїжджав, провідував.
Коли Юру звільнили з адміністрації у нас вдома навіть не обговорювалася цього питання. Усім було зрозуміло, що він почне збиратися на фронт. Трішки часу затягнули переговори, тому, що туди куди він хотів приймали не так просто. Юра не хотів сидіти в окопі, він хотів застосувати свої знання. В центр куди його прийняли треба було показати гарну фізичну підготовку, вміти бігати на довгі дистанції, володіти зброєю. І коли їх погодили (з Юрою поїхав ще його товариш, Володя Балдюк), він відразу поїхав, не чекав нічого. Мій чоловік не їхав туди за папірцем «Учасник бойових дій», не їхав туди за якимось пільгами. Його могли одразу на контракт поставити, тобто, він міг ще підписати контракт і отримувати зарплату.
Перший раз Юра поїхав і 4 місяці там чесно відвоював. Не сидів і не засмагав - виконував завдання разом з хлопцями, ходив куди було потрібно. Згодом Юра мені розповідав: було і страшного, і небезпечно, було ризиковано для життя, було по-різному але він був морально стійкий, морально готовий до таких речей і навіть до того що він завтра може загинути. Кожного разу в телефонній розмові ми прощалися, на всяк випадок, але завжди сподівалися почути один одного ще раз.
Вдома ми це обговорювали, він завжди давав настанови, що я повинна робити, якщо не дай Боже щось трапиться. Казав, що маю триматися, не плакати.
В вересні Юра повернувся, через те, що ми його дуже просили взяти участь в виборах. Це було моє особисте прохання до нього. Я дуже хотіла, щоб він повернувся, адже, чекати 4 місяці, знаючи, що твій чоловік ризикує – це дуже важко морально.
Та йому було комфортніше на фронті, казав, що познайомився там з дуже хорошими людьми і таких людей, як військові офіцери, розвідники, ще не зустрічав, люди в яких на першому плані стоїть гідність, чистота, відсутність підлості, нарешті він потрапив у комфортне середовище. Звісно, там постійний ризик, когось завжди потрібно рятувати, завжди хтось може померти. Тому я була дуже щаслива, що він повернувся.
На виборах громада Юру не підтримала, після виборів переживав важко, тижнів 2-3. Він розумів, що на мерських виборах він не виграє, але величина розриву просто зашкалювала. Він набрав дуже мало голосів. Але нічого, ми з цим справилися.
Юра не збирався далі відсиджуватися. Війна продовжується, контакти з хлопцями були, потреба в ньому також. За 4 місяці на фронті ці підрозділи, де був мій чоловік, вже знали, що він є надійний. Вони його чекали. Звісно, я спочатку була проти, відмовляла, просила залишитись, в мене було відчуття небезпеки. Другий раз не хотіла відпускати. Але Юра був наполегливий, сказав, що не зможе в очі собі дивитися, не зможе мені дивитися, не зможе дітям в очі дивитися.
І ми знову прощалися. Він знову давав якійсь настанови, мабуть, в нього було відчуття, що він не повернеться… Потім він зробив мені подарунок. У січні місяці Юра поїхав в частину пройти певні процедури, оформити документи, можливо, якісь нормативи здати. Коли Юра підписав контракт потрібно було здійснити присягу, а після присяги він планував їхати в зону АТО. Покликав мене на тиждень в Очаків, де я була присутня на присязі і фактично попрощалась. Це був гарний тиждень проведений разом, про всяк випадок, якщо станеться щось невиправне.
Вперше у житті Наталя та Юрій зробили кілька селфі. Як виявилося, ці фото будуть останніми спільними світлинами
Після цього я провела його у Миколаїв. Буквально три тижні на зоні і він загинув… Перед тим, як Юра загинув (з 2-ої на 3-ю ночі), він мені телефонував в 22:23. Ми розмовляли хвилину. Він мене дурив, казав, що йде спатки. Але він мені сказав усі слова, які повинен був сказати. Він попрощався…
Зранку я дізналася, що він загинув. Він виконав все про, що б я жаліла після його смерті. Його друзі знали, він розмовляв з ними протягом року, що повинні мені допомогти. Він захистив мене зі всіх сторін, навіть після смерті. Мені нічого не потрібно було робити, в мене тільки питали чи ти хочеш похорон, чи службу в церкві, чи поминальний обід. В мене просто запитували, навколо мене бігала маса людей, що я навіть не мала часу сховатися кудись і плакати.
Він був готовий собою пожертвувати. Попереджав мене, що якщо, наприклад, попаде в полон, то в нього є граната, якщо буде сильно поранений – в нього є граната, щоб не обтяжувати мене…
Що я можу сказати, я дуже свого чоловіка люблю і все, я дуже за ним сумую.
-Ну, от я на вас дивлюся, ви активна жінка, чи плануєте продовжувати справу чоловіка? Щоб ви порекомендували людям?
- Після свого чоловіка нічого продовжувати не хочу. Не маю можливості продовжувати, тому, що коли ризикував мій чоловік, то в моїх дітей завжди залишалася я. Якщо буду займатися такими справами, то мої діти залишаться самі. В них не буде вже жодного захисту.
Що я можу сказати людям, ми маємо завжди ту владу, на яку ми заслуговуємо. Кожного разу, коли будемо обирати - треба дивитися уважніше, що людина зробила чи чим людина займалася, до того часу коли прийшла на посаду. Чи має достатньо коштів чи вона приходить туди заробляти гроші, і реагувати якщо відбувається щось неправильно.
Якщо у вас є навіть підозра, що чиновник краде гроші, а це основний фактор, то люди повинні не лінуватися, а просто зреагувати, показати якийсь протест. Адже, бюджетні гроші – це наші з вами з гроші, людей, які сплатили податки. Ми повинні цікавитися куди вона діваються, але оскільки всі зайняті зранку до вечора, то їм байдуже куди місцева влада тратить. Чому купує дорогі речі для міста, якщо може бути якась альтернатива. Допоки люди не почнуть моніторити, питати, створювати некомфортну ситуацію для чиновників - до тих пір буде так відбуватися. Все залежить від людей, тільки від людей, виключно.
Навіть взяти наших збаражчан, ми обираємо, те що ми обираємо - в результаті ми маємо, те що ми обрали. Якщо ви бачите що хтось краде - це основний наразі те, що нам треба змінити в тій владі першочергово. Не треба бути дуже ефективним економістом, просто реальний показник - нічого не красти.
Коментарі