Серед головних її обов’язків – надання першої домедичної допомоги військовим, а також первинний контроль за станом бійців.

«Про початок бойового шляху Надії ми вперше дізналися з розповіді її сестри. Раніше санітарна інструкторка 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Любов розповіла, що саме її сестра Надія запропонувала пов’язати своє життя з військом», - повідомили у 44-тій окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола.

Спершу рішення про вступ до лав ЗСУ прийняла Надія. Оскільки разом з сестрою були нерозлучні, то вирішили разом обороняти Україну. Пройшли ВЛК та потрапили на службу.

Звільнення з цивільної роботи було майже миттєвим: Надія поставила колег перед фактом, що у неї є лише один день, щоб звільнитись. А вже через кілька днів замість легких капців і звичного білого халата вона взула важкі берці та одягнула військову форму.

Вдома новину про те, що Надія йде до війська, сприйняли спокійно.

«Чоловік спочатку сміявся, але одразу і підтримав (сміється). Це в нього було таке попереднє здивування, що я хочу йти до війська. Але він нічого не мав проти, адже вже служив до того часу, знав, що таке служба”, – ділиться військова.

Попри шалену мотивацію та бажання воювати, перехід із цивільної медицини у військову став для Наді викликом у перші дні служби. Проте саме злагодженість у команді з інших військовими налагодила процес адаптації до нового життя.

Надія каже, що атмосфера у частині давно вже переросла в сімейну: хлопці завжди підтримають, підкажуть і допоможуть. А ще в них є свої особливі внутрішні жарти.

«У мене є така звичка, що коли у мене щось не вдається, то я кажу: «Я незадоволена» Все, мені щось не виходить, кудись поїхати чи зробити, – я незадоволена! (сміється). Я навчила так казати багатьох. Хлопці спочатку тільки слухали, що я незадоволена, а після того вже теж кажуть: «Я незадоволений», якщо їм щось не вдається», – ділиться Надія.

За спогадами про сімейну атмосферу, згадує Надія і про головну зіроньку підрозділу – свою кицю Соньку.

Йшла осінь, у частині почали з’являтись миші, тож присутність кота стала необхідністю, а зрештою улюблениця стала одним із найважливіших членів частини.

«Я почула, що в хлопців народила кицька кошенят, задивлялась на одну. А потім почула, що її хтось має забрати. Мою Соньку! Я їй ще імені не придумала тоді, а просто прийшла і забрала. Вона була така малюсенька, на долоньку мені поміщалась. Принесла її, а вона постійно спить! Трохи поїсть і вже спить. Тому вона в мене Сонькою і називається», – каже Надія.

Зараз Соньці вже півтора роки, і від тієї маленької киці не залишилося й сліду – вона перетворилася на дорослу кицю з вельми бойовим характером. Вона обожнює кусати за ноги та дряпатися, а через зламаний колись хвостик господиня називає її справжньою «наступальною» зброєю.

«Вона бойова кицька, буде наступать! А тут і мишок ловить. Казали хлопці, що коли влітку мене не було на місці, вона приносила і вужів у хату. Така моя господинька! – ділиться військова. – То моя улюблениця! Вдома всі знають, що в мене є Сонька і що вона має приїхати зі мною додому. Тому завжди всі запитують: «Що там Сонька? Де вона? Що робить?».

На запитання, як їй вдається зберігати такий невичерпний оптимізм у надскладних умовах, Надія відповідає своєю головною життєвою фразою: «Треба думати, що такого не було ще, щоб якось воно не було. Якось та й буде».

Цю ж терапію військова застосовує і в спілкуванні з побратимами. Хоча в частині є професійні психологи, Надія каже, що іноді звичайне спілкування, спільний сміх чи навіть спільне мовчання лікують не менше.

Щодо майбутнього після перемоги Надя поки обережна в прогнозах. Наразі не може на 100% сказати, чи залишиться у війську, але в одному вона впевнена точно – Перемога буде скоро.

«Бажаю завжди вірити в Перемогу і в краще. Все буде добре. Скоро!» – переконана військова.