Колишній керівник гарнізону ДСНС і командир протитанкових ракетних комплексів тепер займається садівництвом, пасікою та допомагає ветеранам, які найбільше потребують підтримки, адаптуватися до цивільного життя.

Про життя і досвід ветерана Тараса Попенка розповіли у виданні у "20 хвилин" 

«Найстрашніше — жалість до себе. Люди приходять, переборюючи не лише страх, а й образу. Мене радять слухати, просто бути поруч, допомагати повернутися в життя», — розповідає Тарас.

Війна та служба на нулі

Тарас Попенко провів у лавах ЗСУ два роки і три місяці, з них два роки і 19 днів — на нулі: Херсон, Бахмут, Часів Яр, Залізне, Торецьк. Він брав участь у визволенні Херсона, боях за Бахмут, Костянтинівку, Торецьк. У 2023–2024 роках його не випускали — не було заміни.

До війни він служив у ДСНС, керував гарнізоном у Ланівцях, а в 2019 році вийшов на пенсію і зайнявся садівництвом та пасікою. Перший сад — сімдесят яблунь, потім кісточкові дерева: сливи, вишні. Частину врожаю він передає на армію через волонтерів, робить сухофрукти для себе та на реалізацію.

У березні 2022 року Тарасу зателефонували і запропонували пройти військово-лікарську комісію, а через три дні з’явитися у військкомат. Розподілили до 24-ї бригади імені короля Данила на Львівщині, призначили командиром протитанкових ракетних комплексів.

«Спершу навчали на „Рапіри“. Потім я командував окремим взводом на „Корсарі“ — українському протитанковому ракетному комплексі. Ракету треба вести по лазерному пройому, наводити на ціль. Це схоже на „Джавелін“, але менш досконале», — згадує ветеран.

Перші бої та окопи

Перше бойове хрещення Тарас пройшов під час звільнення правого берега Херсонщини та Миколаївщини, наступаючи в районі Сухого Ставка.

«Перше завдання — невідомість. Ти не уявляєш, що буде. Все відчуваєш сповна, коли нас накрили мінометним вогнем», — розповідає він.

Він пояснює: «Земля того, хто вкопаний». Між піхотинцями двох сторін — сіра зона, яку контролюють дрони. Війна змінилася: якщо раніше були ефективні «Джавеліни» на колони, то зараз ефективніше працює артилерія, гаубиці М-777, снаряди «Ескалібур», точні удари за GPS.

«Найстрашніший етап — апатія. Перші втрати друзів, перші обстріли… Коли гинув мій найкращий друг Юра, я намагався друзів не мати, щоб серце витримало. Треба відпускати біль, щоб вижити», — додає Тарас.

За визволення Херсону він отримав почесну відзнаку командувача військ ОК «Захід» та медаль «За оборону міста Бахмут».

Повернення додому та робота з ветеранами

Повернувшись, Тарас намагався навантажувати себе роботою, садом і пасікою. Він став фахівцем із супроводу ветеранів у «Ветеранському просторі» в Ланівцях. Йому довіряють найскладніших.

«Моя робота — слухати. Перший крок — вислухати, запропонувати чимось зайняти. Люди не можуть залишатися на самоті зі спогадами та тривогами», — пояснює він.

Важливими, за його словами, є комунікація, спорт і активність. «Чим би ти не займався — до цивільного життя через людей. Мусиш рухатися і бути зайнятим», — радить ветеран.

Він також звертає увагу, що героїзм — це скоріше телебачення. «У житті не дуже відчуваєш себе героєм, коли показуєш водію маршрутки посвідчення УБД і їдеш безкоштовно», — каже Тарас.

Сад, пасіка та нові цілі

Сад Тараса розвивається вже десять років. Зараз він налічує близько сотні дерев, використовуються природні добрива, компост, бережливе ставлення до природи. Родина підтримує його, особливо дружина, яку він називає «льодоколом», що завжди поруч, коли потрібна підтримка.

На тих самих двадцяти сотках — пасіка: десять сімей бджіл, шість із них — під апідоміком. Тарас планує розвивати напрямок апітерапії та створити інкубатор воскової молі.

«Людина запрограмована на виживання — боротьба і праця. Втрата інтересу до життя — це смерть. Знайдіть те, що любите, і робіть це», — радить він.

Тарас також багато читає, зокрема літературу про Другу світову війну, щоб краще зрозуміти історію та навчитися цінувати життя.