Про історію воїна розповіли у Тернопільському обласному ТЦК та СП.

Коли Андрій уперше побачив військового з шевроном 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, мало не заплакав. Відчуття було таким, ніби він став героєм фільму, який у фіналі отримує все, до чого йшов.

Мрія захищати Україну з’явилася у хлопця ще в дитинстві. У 2014-му, десятирічним, він вирішив, що стане військовим. Першою сходинкою мав бути вступ до військового ліцею, але через проблеми із зором на медкомісії йому відмовили.

«Ти не будеш військовим з таким зором, це неможливо», - сказали тоді хлопцеві.

Тоді Андрієві здалося, що все зруйнувалося. Та після одинадцятого класу він знову подав документи до військової академії. Відмова повторилася, але він не передумав.

Третій шанс хлопець отримав у 17 років – після початку повномасштабного вторгнення. Хоча офіційно до війська його не взяли, Андрій долучився до оборони рідного села на Волині. Два тижні майже не бував удома: чергував на блокпостах, перевіряв автомобілі, робив коктейлі Молотова та готував засідки.

«Пригадую, як ми з другом чекали диверсанта біля річки. У мене був лише перцевий балончик і ліхтарик, який я хотів видати за пістолет. За планом я мав вистрибнути й закричати: “Руки вгору! Лягай!” На щастя, цієї зустрічі не сталося», – усміхається Андрій.

Згодом він приєднався до Князівської бригади. Спершу служив мінометником, а нині командує мінометним підрозділом. «Тут важливо не лише знати свої обов’язки, а й бути готовим замінити будь-кого з побратимів. Я багато навчився у командира, а коли він пішов на підвищення, мене призначили на його місце. Допомогли знання і хороший колектив», – розповідає військовий.

Проблеми із зором так і не стали перешкодою.

«Виявилося, що при бажанні всього вистачає не лише для влучного пострілу, а й щоб чітко бачити свою мету, вірити в неї і не боятися зробити перший крок», – підсумовує Андрій.