Уже саме знайомство цієї пари було нелегальним. Наприкінці 40-х батько Емілії, Михайло Турчин, пустив переночувати кількох вояків Української повстанської армії. Донька провела їх на горище. Уже хотіла спускатися, коли найсимпатичніший раптом її поцілував. Від несподіванки Емілія не опиралася.

На допиті Емілія повідомила, що нагуляла дитину від чоловіка рідної сестри

За кілька років побратими Ілька загинули. Лісову схованку викрили енкаведисти. Іти було нікуди. 1951 року надрайоновий провідник Організації українських націоналістів Ілько Оберишин оселився в Турчина на горищі.

Ілько з Емілією закохалися, таємно повінчалися. Емілія завагітніла.

З пологового будинку поверталася як мати-одиначка. Для консервативного гуцульського села це був майже вирок. Її вважали безпутною жінкою, а вона підтримувала цю легенду. Знаходилося чимало охочих провести Емілію додому.

— Більшого не дозволяла, — розповідає. — Усі знали, що в мене є дитина. Але відчували, що я не легковажна.

Її кілька разів викликали на допит, аби з"ясувати, від кого син. Емілія вдавала з себе жінку легкої поведінки. На черговому допиті "розкололася" — повідомила, що нагуляла дитину від чоловіка рідної сестри — Василя Цетнара.

Василь був якимсь начальником у районній торгівлі. Він підтвердив, що Аркадій — його син.

Звісно, мати не дала хлопчикові батькового прізвища. Навіть побоялася вказати справжнє по батькові. Назвала Аркадія Романовичем — за підпільним псевдонімом чоловіка.

Батько опікувався Аркадієм, доки хлопчик не підріс. Потім лише спостерігав за малим крізь шпарину на горищі. Коли синові виповнилося 12, Емілія розповіла йому, що є люди, які мусять переховуватися від несправедливої влади.

— Адю, не зрадиш тата? — хвилювалася. — Бо ж нас розстріляють, а тебе віддадуть у сирітський будинок.

— Ні, — сказав хлопець

Та якось він грав із сусідом Іваном Бернадським у футбол. Забувши про пересторогу, гукнув батькові на горище, аби подав м"яча. Емілія мало не зомліла. Каже, що її 17-річний Бернадський здогадався про таємницю, але виду не показав.

Двічі, коли відлюдник спускався з горища, його зненацька заскакували сторонні. На щастя, народився Ілько на Прикарпатті, тож у Городниці його не знали в обличчя. Емілія, долаючи тремтіння в голосі, зверталася до чоловіка на "ви". Його сприймали за чужого.

Оберишин поводився обережно, хоча, бувало, виходив. Інколи зникав із хати, не сказавши куди. А сам ішов пішки до Тернополя, за 40 км. Бувало, навіть проходив повз будівлю обласного КДБ. Ночував або на вокзалі, або в копиці сіна.

Але здебільшого сидів на горищі. Мав там дерев"яний лежак і три електрогрілки. Лежак влаштував за димарем, який слугував за піч.

Обличчя в чоловіка побіліло, наче вапно. Аби зловити трохи сонця, удосвіта йшов у посадку кукурудзи. А як темніло, вертався додому.

За 40 років Ілько жодного разу не захворів

За 40 років Ілько жодного разу не захворів. Регулярно робив фізичні вправи. Читав газети. Якщо в хаті нікого не було — спускався й тихенько вмикав телевізор чи радіо.

Ілько Оберишин і тепер мало буває на вулиці. Якщо ж виходить, то з ціпком, бо нездужає. І дружина регулярно позичає його в чоловіка.

— Дай, — просить, — бо в мене нерв защемлений.

Вона на п’ять років молодша за чоловіка. Разом прожили 53 роки, з них "легальних" — 13. Досі мешкають у Городниці. Ділять на двох чотирикімнатну хату. Колись Емілія взяла кредит і збудувала окремо від батьків власне житло.

Міська рада подарувала квартиру в Тернополі — як народному герою

Аркадій живе окремо, з дружиною Аллою й двома синами, 1972 і 1977 років народження. Коли старший онук почав усвідомлювати світ, його відвезли в Підволочиськ, до сватів. З народженням другої дитини подружжя перебралося на Хмельниччину. Онуки дізналися про діда лише після 1 грудня 1991-го.

Як знайти хату Оберишина, запитав у літньої жінки.

— Це ж той, що був у повстанцях. А тепер хворий, і пенсії не дають. Кажуть — "ворог", — розповіла дорогою. — Який він ворог? Я з Лемківщини. За німців повстанці 13 мостів у нас підірвали.

Торік Оберишину дали пенсію — 260 грн. Міська рада подарувала квартиру в Тернополі, як народному герою. Доки був молодшим, очолював обласний "Меморіал". Надрукував книжку спогадів "Півстоліття в підпіллі". Побував у США — зустрічався з бойовими побратимами. Каже, що хоче перебратися до Тернополя — у свою квартиру. Але дружина проти, любить сільське життя. Оберишин погоджується, адже вона стільки витерпіла заради нього.

Юрій ЛУКАНОВ, голова НМПУ