Чоловік боровся ще на Майдані, а коли почалася АТО, двічі намагався потрапити на фронт.

У військкоматі йому відмовляли через дітей.

У 2022-му році старші син і донька вже були дорослими, тому на другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій вступив у тероборону.

"Не хотілося бути диванним генералом і з телевізором розмовляти, з дому розказувати, як воно має бути. Мовляв, всі неправильно роблять, а ми все знаємо, але нічого не робимо. От я й тихенько з дому втік. Дітей маленьких залишив, дружина нічого не знала. Прийшов з роботи, позичив грошей і поїхав до Тернополя, а звідти — до Києва і на Майдан. Був там, доки Янукович не втік. Далі вже додому. Зустріли товариші, довезли. Відмився, відіспався. Дехто сміявся з мене, казав, що я на спір пішов, що я дурник. Ну, так, як в селі буває. Але я твердо вірив, що в Україні стане краще", - розповідає «Суспільному» Віталій.

Одразу після Майдану до армії чоловіка не взяли.

"Пішов на військкомат, написав заяву. Все було добре. Але вступив у дію закон, згідно з яким, в кого троє дітей неповнолітніх — не беруть. Потім ще раз пробував через місяців два чи три. Дружина, звичайно, плакала, поїхала за мною. Я вже з рюкзаком зібраним був на військкоматі. Дружина моя, коли перехвилюється — їй стає дуже погано, аж до того, що її починає паралізувати, відбирати мову. Я побачив, що до цього йде, і мусив з військкомату вернутися. Офіцер з військкомату навіть сам сказав: "Вертайтеся, ми, згідно із законом, не маємо права вас брати". Отака була ситуація. Тому я вдруге повернувся".

У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій був удома з дружиною.

"То було дуже рано, моя сім’я ще спала. Я вийшов на сходи свого дому покурити, почув вибух. Хвиля до мене дійшла — аж штани зарухалися. То був удар по Бродівській авіачастині. Я зрозумів, що то ніякі не навчання. І що то не випадкові звуки. Я до хати зайшов і до дружини кажу: напевно війна. Вмикаємо телевізор і через кілька хвилин чуємо, що так і є. Так я і зрозумів… Я в перший день хотів йти. Але, оскільки я в селі живу, то треба було спочатку заколоти поросятко, змолоти муки, аби сім’я мала що їсти. А це все за один день встиг зробити, а на другий день зранку я вже був на військкоматі. Голова громади організував машину і я поїхав", - каже захисник.

Зараз Віталій Білінчук захищає Україну на Запорізькому напрямку. Говорить, що за званням — солдат на посаді кулеметника. Долати труднощі бойових дій чоловікові допомагають побратими.

"Чесно скажу, кращих побратимів мені і не треба. З ними не страшно в будь-яку погоду в будь-який бік йти. От поранення були – і не в одного тільки в мене. Обстріли, дрони — вони на те не дивляться, йдуть, витягуємо одне-одного, виручаємо, прикриваємо – все як має бути», - розповідає Віталій.

 За словами солдата, у них дуже здружений колектив, бо сформований з другого дня війни. І з багатьма вже багато пройдено, тому й довіра на всі сто.

"Бували моменти, коли шкодував, що пішов на війну. Але, як приїду, як подивлюся на внучка, доню, дружину — мушу. Боротися допомагає підтримка сім’ї. Коли є можливість, виходять на зв’язок кожного дня. Крім того, іноді вдається отримати відпустку.

На 30 днів не було ні разу. Але був у відпустці минулого року і зараз командир пустив на два дні. Вже добре — з дружиною побачився. Ну і плюс в госпіталі недавно був, то після лікування теж 10 днів вдома побув. Прошу Бога, що якщо буду живий, то десь буквально через місяць хочу потрапити на день народження дружини", - додає боєць.

На запитання, чи вірить у перемогу України, Віталій відповідає:

"Сильно в неї вірив і зараз не сумніваюся. Просто таке відчуття, що вона трохи посунулася та перемога, віддалилася. Якби не вірив, не був би я тут. Те, що ми переможемо — це однозначно. Я переконаний, що росіяни не будуть на нашому боці. Вони боялися, а зараз ще більше бояться. Їм-то там нічого не світить".

Про те, що робитиме після того, як Україна здобуде перемогу, Віталій каже, що довго б сидів і сумнівався чи правда це. А у далекій перспективі чоловік просто хоче закінчити літню хатинку, тішитися, що ти пройшов те все, дожив.

«Сісти б, цигарку запалити, позгадувати, як було колись. Така "мрія ідіота", можна сказати. Хотілося б, щоб була така спокійна старість. Просто спокій, щоб не стріляли, ніхто нікуди не біг і не здригався. І щоб не снилося, що тебе знову кудись смикають», - каже захисник.