Центр Дружківки нагадує фільм жахів...

Розбиті будинки, двори, вибиті вікна та двері, розтрощені торгові центри, пам'ятники та школи.

В якій частині міста ти б не знаходився виє сирена і постійно чути звуки вибухів, постріли, земля гуде під ногами... 

На запитання до місцевої жительки Наталі, яка тут виросла та народилася - "Як ви можете в цьому жити?", жінка каже, що вже звикли. 

"Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, місто практично спорожніло - виїхали всі і було все зачинено - магазини, аптеки, ну все, і на вулицях не було жодної душі. Через кілька днів деякі люди почали повертатися - відкрили деякі магазини, адмін будівлі, аптеки, - зізнається Наталя. - Їхати звідси не хочу та й не планую, тут мій дім, син, чоловік. Мені нема куди їхати. Тут моя робота".

У центрі Дружківки черги до банкоматів - стоять і молоді люди, і чоловіки в формі і пенсіонери. 

"Працюють тільки окремі банкомати, черги до них щодня, доводиться стояти інколи по годині, щоб зняти гроші, але реально, - бідкається пенсіонерка Ганна. - Гроші мені пересилає син, він за кордоном. Вистачає на все, ось відразу ринок, то йду туди щодня за продуктами... Правда там так само були прильоти, але люди все рівно приходять і торгують, хто чим має - завжди можна купити і молоко домашнє і сир і яйця... Можна жити... Їхати нікуди не хочу, тут моя хата - я тільки вікна обклеїла скотчем і забила фанерою і все. Надіюся, що наші скоро переможуть і нарешті в місто повернуться люди, ми заживео нормальним та звичним життям". 

На вулиці на одній із зупинок громадського транспорту практично усі місцеві говорять російською мовою, у Дружківці продовжує працювати комунальний транспорт - маршрутки та трамваї, є і місцеві служби таксі. 

"Я народився на Львівщині, а потім батьки переїхали сюди, тут збудували дім, тут народилися діти, внуки, - зізнається пан Петро, місцевий таксист. - Ми кожного року їздили у Львівську область - потім коронавірус, думаємо почекаєм, згодом поїдемо, далі війна...Завершиться війна обов'язково поїдемо провідати рідні місця". 

Військові, коли чують українську мову, одразу приходять запитати з якого регіону. 

"Я з Борщівщини, тепер правда Чортківський район, - каже солдат Ігор. - Нормально все, воюємо, б'ємо москалів. Передайте всім вдома, що все буде Україна, ми обов'язково переможемо. І приємно зустріти земляків". 

У Дружківці є декілька місцевих пам'яток та монументів - один із них зазнав "нищівної любові" орків. 

росіяни влучили снарядом у радянський пам'ятник, де на постаменті стояли хлопець та дівчина, у дівчини відбили голову, а далі снаряд попав у частину будівлі місцевої школи. 

В центрі, через будинок-два зруйновані значні приміщення, поряд з житловими будинками стоять руїни...

"Відбудуємо, головне щоб люди були цілі, - зізнається Оксана, місцева жителька. - Я живу тут з народження, ми вже всяке тут бачили і продовжуємо кожен день фіксувати прильоти, тільки локації змінюються. Вірю нашим хлопцям із ЗСУ і надіюся, що той кошмар скоро завершиться". 

У частині міста зникло світло, як з'ясувалося згодом, орки влучили у чергову електропідстанцію.

"Не можу продати ні бензин, ні газ, АЗС не працює, адже світла нема, влучили ракетами по підстанції, - каже сивочолий чоловік. - Є надія що за декілька хвилин відновлять електрику". 

В деяких будинках немає гарячої води. 

"Влучили куди не треба, то тепер воду гріємо, - розповідає мешканка Дружківки Лариса. - Вже звикли, головне, щоб швидше закінчилася війна". 

Українські військові, які нині воюють з окупантами на Донеччині, небагатослівні, та за кожним з них ще до війни, стоїть своя життєва трагедія. 

"Минулого року померли обоє батьків, нас залишилося шестеро дітей - найстаршому братові - 28, наймолодшій сестрі - 14 років, - ділиться захисник Юрій з Хмельниччини. - Зрозуміли, що розраховувати немає на кого, давали раду собі самі, я і старший брат воюємо в ЗСУ. Добре, що тепер є онлайн-банкінг - переслав гроші додому і вже спокійний. Нещодавно був вдома, друзі кажуть женися, а яке тут женитися, коли війна...А якщо дитина , а якщо загину...Після перемоги". 

Тут у кожного своя унікальна Героїчна дорога. 

Михайло також з Хмельниччини залишив вдома четверо дітей, наймолодшому нещодавно виповнилося 4 роки. 

"Я повернувся з-за кордону, працював на фурі, приїхав, коли побачив про повномасштабний наступ, - каже Михайло. - Нещодавно був у відпустці вдома, бо дочка народила первістка. А тепер знову тут - будемо далі бити орків. Хочу сказати тим, хто там тікає за кордон, ховається чи переховується - чисто особисто мені - все рівно, але хлопці, ми не смертники, ми також усі тут хочемо жити, у нас є сім'ї, діти, була прибуткова робота, я також хочу бути вдома з сім'єю і їздити на рибалку, але поки що війна...". 

19-річний солдат Андрій родом з Тернопільщини, молодий чоловік попросився сам воювати, коли йому тільки вповнилося 18 років. Свого часу в АТО загинув його батько, а мати не витримала такого горя і скоїла самогубство. 

"Я не міг інакше, воюю за батька, маю з собою його особисті речі, вони дають мені сили і розуміння заради чого я тут", - зізнається Андрій. 

Чергове виття сирени і гучне бахкання перериває нашу розмову...

Тут у Дружківці дивним чином переплітаються усі людські емоції та відчуття, біль та розпач від втрати рідних та побратимів до радості та захоплення після вдалої атаки на московитів, цілі будинки поряд з розтрощеними, школа, з розбитими вікнами  поряд з вцілілим дитячим майданчиком, загублені дитячі іграшки в парку з дитячим сміхом на вулиці, зруйновані життя сотень з новими мріями та надіями після перемоги...