Чоловік служить у 44-ій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола, пише 20 хвилин Тернопіль.
Ще у 14-му Сергій брав участь у формуванні тернопільської артбригади. Тоді він був мобілізованим за власним бажанням. Тобто, маючи медичну освіту та досвід, попросився в армію, за перших зазіхань ворога на наші землі.
За час повномасштабної війни йому не раз доводилося бувати в тих же місцях, що й тоді, в АТО. Та найяскравіші спогади — з рідного Києва. Тоді батальйон Сергія стояв за Площею Шевченка до Вишгорода — зупиняли кацапські колони, які рухалися з напрямку Бучі та Ірпені. Там пройшов і жахливе перше бойове хрещення.
"Касетні снаряди з ракетним пальним розривалися просто над нами —десятки вибухів — від них загоряється все, навіть замерзлі стовпи, — пригадує Сергій. - Найважче, коли є декілька важких поранених, а рішення — кого витягувати за тобою, коли в першу чергу намагаєшся врятувати найважчого — є ризик втратити всіх. Тому і вибираєш того, кого ти можеш реально витягнути. Тоді були троє поранених бійців і наш бойовий медик — Мар'яна".
Найперше, що військовий медик зазвичай чує, коли підходить до пораненого, це запитання: «Ти мене витягнеш?». «Витягну», — автоматично напрошується відповідь, а далі — важко не стримати обіцянку. І так, дякувати Богу, склалося в його службі, що усі обіцянки виконує.
"Звикнути до війни неможливо, — каже військовий. — Та коли безпосередньо стикаєшся з тим, тоді припиняєш боятися, а це — найстрашніше, бо перестаєш реагувати на вибухи і можеш щось «спіймати».
Із хлопцями Сергій перебуває безпосередньо на бойових позиціях, заряджає та носить з ними снаряди, допомагає виконувати усі завдання на передовій. Переймається побратимами. Мовляв, хлопці — молоді, робота — важка, одноманітна. На поранення реагують по-різному.
"Буває, що при стресах охоплює істерика, я тоді кричу, гучно кажу, що треба робити — приходять в себе, — ділиться Сергій. — Коли везу, то балакаю з пораненими, питаю про відчуття. Чую: «Рука німіє». «Це добре, — кажу, — отже джгут накладений вірно». Такі слова їх заспокоюють, а для мене це потрібно, щоб контролювати, чи поранений не втрачає свідомості".
Часом виїжджають на виконання завдань, роздивляючись на малі групи. Страшно без Дока. Вихід один: освоювати навички надання допомоги побратимам. Тому, як тільки випадає нагода, навчає хлопців надавати домедичну допомогу, щоб за його відсутності могли врятувати один одного.
Вдома на Сергія чекає велика родина: троє синів, двоє з яких уже давно дорослі, а наймолодшому — всього лиш три з половиною, дружина, сестра, батьки.