Подружжя – будівельники, виховували двох дітей. Син зараз несе службу. 24 лютого, коли Росія напала на Україну, їхнє життя змінилося, пише Суспільне.
Жінка каже, їхній будинок був розташований у центрі міста, поблизу драмтеатру. Коли почали стріляти, вирішили забарикадуватися. Згодом у місті відключили світло та газ.
"Прийшло усвідомлення, що усе це надовго. Виїхати після 26 лютого уже було складно. До нашого будинку почали приходили інші люди – сусіди, родичі. Усіх було – 13. Переховувалися у маленькому підвальчику. Ми були в одній кімнатці. Ми її обклали матрацами, хтось ще приніс ковдри, щоб було тепліше. І ми всі спали в цій малесенькій кімнатці, тому що на вулиці було мінус 10. Неподалік прилетів снаряд й у вікнах скло повилітало. Ми їх щитами позабивали. Мій чоловік ходив по воду, рубав дрова, палив багаття. Ми спали в одязі, на себе надягали всього побільше, потім старалися цей одяг на сонце повісити, щоб він трошки висох. Можливості прати не було. Прийшов такий момент, коли питна вода – святе. Тому ми її дуже берегли. Вже потім почали пити воду з кринички, готували на цій воді", – розповіла Ольга Бусенко.
За словами жінки, так маріупольці жили до 17 березня.
"Найважче таке життя переносили діти. Найстрашнішими були ночі. Смерть була повсюди. Хоронили людей просто у дворах. А тоді вже прийшла така стадія, коли люди лежали просто на дорогах, їх накривали покривалами. Коли покривала закінчилися, їх накривали целофаном, целофановими пакетами. А потім вже просто без пакетів. Тому що забрати просто було нікому, постійні обстріли. Лікарі – це герої нашого часу. Вони працювали в лікарнях цілодобово й робили все можливе, щоб врятувати людей. Було дуже багато поранених: осколкові поранення, відірвані руки і ноги".
Ольга Бусенко каже, після 15 березня розпочалися масовані авіаудари.
"Авіабомбу кинули на драмтеатр. Це було зовсім поряд, почав горіти художній музей імені Куїнджі. Тоді ми зрозуміли, що час їхати з Маріуполя. Вибиратися вирішили своєю машиною. Забрали із собою 84-річну маму, яка не вставала з ліжка. Це був великий ризик. Довкола інформаційна блокада. Ми намагалися зібратися в колону, щоб нас було більше авто. Ми вже розуміли, що Бердянськ окупований. Дуже багато блок-постів ми проїжджали. Не всіх пропускали, когось попросили "подарувати" авто. Різні випадки були. Ми, звичайно, боялися, бо розуміли, що ми залишимося просто на дорозі з лежачою людиною і маленькими дітьми. Тому я всю дорогу молилася, більше нічого не залишалося робити. Я вважаю, що це був якийсь благословенний день, бо ми всю дорогу проїхали спокійно. Але до нас - розстрілювали колони і після нас. А ми за 8 годин доїхали до Запоріжжя".
За словами жінки, вона хоче запам`ятати місто таким, яким воно було до нападу російських окупаційних військ.
"Я намагаюся просто забути те, що я бачила, ті руїни. Мене дитина заспокоює. Каже, що все відбудуємо. Кажу: "Так, звичайно"! Я, як будівельник, розумію скільки потрібно коштів, щоб відновити, але хочеться сподіватися, що ми скоро повернемо ці території. Ми подолали 2 500 кілометрів. Ми спершу до кордону, потім від кордону, велика мандрівка була. У нас такі чудові люди. Я цього не знала, була дуже здивована".
Родина Ольги Бусенко пробувала виїхати за кордон, але в Тернополі запропонували гуртожиток й вони залишитися в Україні.
