Зараз жінка проживає у Кременці. Вона розповідає, що довелося пережити її сім'ї та її друзям, рятуючись від війни, пише Кременець сіті.
Росіяни прийшли у місто 26 лютого
Тоді почалися жахіття… ВІЙНА… І про війну, яку бачила на власні очі, Юля розповідає.
Наша історія, не для людей зі слабкими нервами. Все розпочалось 24 лютого о 03.00 ночі. Відправивши чоловіка у відрядження в Вінницю, лягла поспати до ранку, щоб о 6.30 ранку збиратися на роботу. О 6.25 пролунав дзвінок від батьків.
— Юля? ти спиш?
— Ще сплю!
— Доню? вставай, війна в Києві.
— Мамо ти про, що???Яка війна? Це сон???
— Ні не сон, включи новини!
Дотягнувшись до пульту від телевізора, включила перший канал, і тут новина, що від нас на відстані в кілометрів сто, війна! О, БОЖЕ! Але від нас далеко. Тут за декілька хвилин закривають школи, садочки. Еее стоп! Яка війна??! Чоловік в дорозі! Боже допоможи!!!! Сльози, крики, благання “Їдь додому, благаю їдь додому! Ранок, обід, вечір — тривога! Ура!
Дома!!! Всі рідні поруч! До нас війна не постукає у вікно, далеко! І не тут… 25 лютого в 06.00 в нас пролунав сигнал тривоги! Не розумієш, що робити, куди бігти, ховатись. Діти відмовились жити вдома, перелякані оченята в сльозах, плач.
Будинок Юлії
26 лютого ранок, все почалось гради, БТР…
Стрілянина, вбивство мирного населення. А за що ви вбиваєте людей похилого віку, дітей, молодь. Дорога Росіє!! Що ми тобі зробили? Може, ми вас чимось образили? Щось вам не подобається? Багато запитань хотілось би задати їм! Що ви, шановні забули на нашій рідні землі, де ми робили перші кроки, де зростали і зростають наші діти?! Життя стало, як в страшному фільмі жахів.
Підвальне життя, думаєш про те, чи ти прокинешся завтра чи ні. Холод, страх, сльози. Боїшся висунутись з підвалу на вулицю, лякаєшся людей, які з тобою поруч в підвалі, від падіння чайної ложки діти закривають руками голову і падають долілиць.
Передати словами страх неможливо, щоб нікому не пережити його.
27 лютого стало ще більше жахіття коли зникло світло, вода, мобільний зв’язок, коли не можеш нікуди зателефонувати і поговорити, розповісти, як тобі страшно.
28 лютого в Ренати день народження. Дитина ніколи не забуде його, своїх 15 років, зустрівши у підвалі, а не в ресторані за круглим столом з рідними та друзями, коли дивилась на своїх дітей і, приховуючи сльози, думала… Я ніколи не хотіла б, щоб вони бачили війну. В наших дітей було щасливе життя, найкраще дитинство, ні в чому їх ніколи не обмежували. ВІЙНА…… біль ….. плач….
1 березня зі слів людей, які інколи виходили з підвалу до своїх помешкань, щоб взяти те, що ще залишилося в квартирі, чули тільки про те кого застрелили, кого катували, де горить дім, у якому під завалами багато людей. А ще страшніше, що коли особисто стояла на вулиці і чула, як летять ракети, шумить та падає град, страху ще більше тому, що ти не знаєш куди він впаде. Росіяни почали знищувати наше містечко, не жаліючи ні будинків, ні людей. Магазини всі закриті, не можна купити взагалі нічого, взагалі… А ввечері була страшна новина, що жах полум’я від пострілів по вулиці Набережній, сусіднього будинку моєї бабусі, от-от перекинеться на її дім. Вулиця захоплена окупантами, допомоги ми ніякої надати не змогли, службам порятунку заборонено виїжджати на місце події, ми у підвалі за 500 метрів … А вона одна і полум’я, і без зв’язку. Серце розривається, душа болить… Сльозами міг би загасити вогнище, але неможливо туди дістатися. Дякуючи Богу, вітер був в інший бік і полум’я не перекинулося на її будинок.
Вулицями Макарова
2 березня. Життя в підвалі вже стало, як звичайне життя, тільки якби не чути вибухи та постріли, без світла в холоді, в такому холоді, що вже думаєш, це що кінець? Кінець щасливого життя? Коли одягаєшся в що є, щоб тільки зігрітися, їсти варили на таганку і, нагодувавши дітей, їли порційно, бо не знали скільки нам ще сидіти у цьому жаху. Вода закінчувалась, їжі залишалось мало, підвал ставав холоднішим, але ріднішим, а допомоги ніякої не було. Хліб закінчився і залишилося печиво тільки для дітей.
4 березня о 10.30 ми всі, і люди які проживали з нами в підвалі, піднялись подихати повітрям, було сонячно, начебто весна. І тут — пролунав вибух, аж віддало в груди, думала, що в мене попало щось, аж стало важко дихати, деяких відкинуло. На відстані від нас, приблизно метрів 500, влучила ракета в міст, який проходить над нашою річкою Здвиж. Вбила людей. У багатоповерхівках вилетіли вікна. О, Боже що робити? Метушня, остання крапка, терпець вийшов з-під контролю, діти плачуть, паніка у всіх. Прийняли рішення… Потрібно покидати рідні місця, домівку, друзів. Залишати все, все. Рішення: ми ХОЧЕМО, щоб наші діти ЖИЛИ! ЖИТИ!
Багато чого я не можу передати словами, боляче, дуже боляче! Цього всього передати тяжко, написати ще важче. Той хто цього не бачив і не відчув, не зрозуміє. Перед очима ще стоїть те, що ми бачили і відчули, це страшний сон, фільм жахів в реальному житті. Те, що прагнули мої батьки, щоб у нас все було, його просто не стало, просто все знищено… Нікому не бажаю пережити того, що ми пережили...
