Звати її Олена Козак. На вигляд їй не більше 35 років. В місті її звуть просто Оленкою. Добрі люди нерідко пропонували їй допомогу, але жінка запевняє, що їй і так добре, бо таким чином привертає увагу чиновників до своєї проблеми — у неї відібрали житло.
За словами місцевих, жінка практично не покидає свого «дому», коли холодно – гріється пляшками із гарячою водою і, мовляв, ще жодного разу не захворіла. Попри це, вона не схожа на безхатька — як може доглядає за собою: ходить часом у найближчу пі церію чи ресторан, що поряд з храмом. Там купує їжу, ходить в туалет і, навіть, вмивається та чистить зуби при нагоді.
Колись вона вчилася у Чортківському інституті підприємництва і бізнесу. За її словами, закінчила магістратуру із бухгалтерської справи. Дізнатися що ж спонукало її «переїхати» під церкву вирішили місцеві журналісти з видання «Чортків.City».
На вулиці мінус чотири. Йде сніг. Наметик Оленки вкритий зверху ковдрою. Він зовсім невеличкий. Щоб у ньому поміститися, дорослій людині потрібно скрутитись у клубочок.
Гукаємо господиню цієї дивної оселі. Виглядає. Вдягнена в светр зеленого кольору, на вигляд не дуже теплий, на голові червона шапка з бомбоном. Ноги закутані в спальний мішок.
Оленка рада поспілкуватись. Питаємо її, чи не мерзне.
— Ні, в мене є куртка, але якщо одягну її всередині, то буду як бегемот.
Жінка охоче відповідає на питання. Видно, що їй приємна увага.
— Я собі з доброї волі розложила намет на сходах костьола, щоб люди знали «цю ситуацію», — каже Оленка і дивується, що журналіст Чортків.City не розуміє про яку ситуацію йде мова. Мовляв, усі ж знають.
Потім вона плутано пояснює, що у неї відібрали житло і вона тут, щоб влада допомогла повернути.
— Я тут навчалася в школі-інтернат, 1995-ті роки. Я офіційно була прописана тут, у Чорткові, на вулиці Олени Теліги, 8. Це колишня вулиця Крупської, 8, навпроти шостої школи. Мене звідти неправомірно виписали, без моєї згоди. Я претендую на це житло, тому сюди приїхала. Звернулася до всіх органів і всіх інстанцій державних, які є у нашому Чорткові.
Оленка виросла і майже все життя прожила у Чорткові. Батьки розвелися, коли вона була ще маленькою. Мама живе у Польщі, вийшла там заміж. Сестра Оленки також живе у Європі. Брат тут, в Україні. Вона якось їздила до своєї мами. Видно, що їй приємно згадувати ту поїздку. Каже, що дуже вдячна Польщі, яка її «прийняла, яко первістка, яко європейку».
Мама пересилає їй гроші, хотіла забрати до себе, але Олена їхати не хоче.
Сестра теж турбується як може. Часто навідується брат. Родичі допомагають з їжею, забирають прати її одяг, приносять чистий. А от з рідним батьком Олена не спілкується.
Оленці всі допомагають: служителі храмів міста, сестри з костьолу. Перехожі дають гроші, продукти. Вона називає прізвища та імена одногрупників, які до неї приходять.
Питаємо її, чи це акція протесту. Вона відповідає, що ні.
— Я собі з доброї волі розклала намет на сходах костьола, щоб люди знали цю ситуацію. Те, що тут відбувається, пов’язано з місцевим самоврядуванням. Не треба їхати до Києва, створювати майдани там і чогось добиватись. Я намагаюся, щоб мене вислухали в місті.
Домініканському собору, під величезними дверима якого Оленка поставила свій намет, чотири століття. Один із священнослужителів храму, отець Віталій, каже, що Оленка насправді має де жити, але їй більше подобається мешкати у наметі. Він і сам не може чітко пояснити, чого саме вона добивається від міської влади, бо так і не зміг зрозуміти те з її слів.
Продавчиня з продуктового магазину навпроти, яка вже довгий час спостерігає за дивачкою, стверджує, що їй багато людей хотіли допомогти, але «Оленці так добре».
Парафіянка костелу пані Оля Щербакова говорить, що добре було б якось допомогти Оленці. Життя на вулиці робить її агресивною, часом небезпечною. Був час, коли Оленка вночі розпалювала вогнище на сходах під самими дерев’яними дверима костелу. Тоді парафіяни храму намагалися своїми зусиллями допомогти їй.
— Дехто пропонував житло — літню кухню, з опаленням і всіма необхідними умовами. Мерія міста запропонувала роботу і кімнату у гуртожитку. Оленка не захотіла, — каже Оля Щербакова.
