Серед гостей заходу було дуже багато дітей, яким найбільше до вподоби припали цікаві розповіді про стародавніх мамонтів та інших вимерлих тварин.
— Природа наділила мамонтів міцними зубами, якими тварини наче перерізали їжу. У міру стирання зуби мамонта, як і у сучасних слонів, змінювалися на нові, така зміна могла проходити до 6 разів за час життя. Зуби мали вигляд певних пластин, а з’єднувалися за допомогою цементу, тому й були дуже міцними. Верхні зубки були ребристими, що давало змогу велетням добре перетирати їжу. Вони харчувалися не тільки травою, але й гілками дерев. Коли зуби у тварин стиралися останній раз, мамонти були приречені на смерть. Вони йшли у певні місця, які зараз вчені називають мамонтовими кладовищами, й там помирали, — розповіла екскурсоводка Оксана Кульчицька.
Цікавило гостей, як дівчат, так і хлопців, і те, як у давнину бідніші верстви населення фарбували тканину чи виготовляли полотно.
— Спочатку люди сіяли коноплі, а коли через декілька місяців рослина дозрівала, люди зривали її, відвозили до річки, занурювали у воду на три тижні. Коли коноплі розмочилися до належного стану, люди витягували їх на березі, просушували, після чого їх уже можна було вибивати на терлиці. Селянам потрібно було вибивати рослину дуже довго, аби розчепити її на дрібні волоконця. Після цього волокна потрібно було добре прочесати на дергальній щітці, аби мати добре клоччя для прядіння ниток, — розповіла завідуюча сектором збереження фондів Тернопільського обласного краєзнавчого музею Галина Завіша.
Немало людей ставало у чергу, аби взяти участь у майстер-класах по зав’язуванню хустки чи намітки, які провели працівниці музею Тетяна Штокаль та Оксана Гулик.
— Намітки – різновид головного убору для виходу в люди. Інші назви — наметка, перемітка, намитець, серпанок, рантух, склендячка. Їх наші бабусі, прабабусі виготовляли із тонкого та прозорого бавовняного чи лляного полотна. Намітки робили прямокутної форми довжиною до п’яти метрів, а шириною до 50 сантиметрів. Убір одягали поверх очіпка, кибалки, а ззаду зав’язували в пишний бант. Перші згадки в мініатюрах про намітки датуються у 15-16 столітті, а слово «намітка» вперше згадується у Львівській міській книзі, а також у «Актовій книзі житомирського міського уряду XVI ст. На Західному Поділлі кінці наміток називають заборами. Їх розшивали чорними шовковими нитками, де-не-де – темно-червоними кольорами, а поміж ними йшла золота чи срібна нитка, — поділилася знаннями пані Тетяна.
Варто зазначити, що із 20 години в музеї розпочався пригодницький квест « У пошуках скарбів». Конкурс вимагав від учасників знань природи, історії, а ще немало спритності та винахідливості.
