Не оминула доля й Тернопільський інститут післядипломної педагогічної освіти. Свого часу сюди влаштовувались різні відповідні кадри. За часів незалежності справа дещо змінилася на краще. Прийшло багато кваліфікованих педагогів, але стара «еліта» залишалася ще довго. Тільки недавно була звільнена з посади заступника директора з навчально-методичної роботи, «гроза» усіх вчителів Тернопільщини Свінних Галина Григорівна, а за нею слідом відправився і колишній касир обкому партії Медведчука СДПУ(о), а за сумісництвом заступник директора інституту з наукової роботи Уруський Володимир Іванович.

Здавалось непримітна подія в очах звичайних громадян. Але коли заглянемо в їх професійні біографії, то зрозуміємо, які вони насправді були продовжувачами справи Ілліча, будівничими радянської освіти і науки в Тернопільській області в часи незалежної України. Усі заходи в області проводилися за радянськими зразками. Завданнями з обласних учнівських олімпіад торгували чуть не на кожному кроці. За певну платню можна було вивести свого вихованця в лідери-інтелектуали з будь-якого предмету в області. Вірна учениця Галина Свінних була прийнята на посаду директора науково-педагогічної бібліотеки. Структура, котра мала дати найглибші знання з методики викладання предмета. Але в бібліотеці, на жаль, торгували книжковою продукцією. І нічого б незаконного, коли б її необхідно було придбати, щоб отримати залік. Отримання заліку дозволяло здобути свідоцтво про проходження курсів підвищення кваліфікації. Він же надавав можливість отримати педагогічну категорію і надбавку до заробітної плати вчителя. Подейкують, що саме директорка бібліотеки Сіньковська І. М. свого часу однією з перших вступила до лав СДПУ(о).

А касиром партії Медведчука в Тернопільській області був сам заступник директора інституту з наукової роботи Володимир Уруський. До речі перший чоловік його дружини був адвокатом дружини одіозного голови ТОДА Валентина Хоптяна у кількох справах в Гусятинському районі.

Зрозуміло, що «бурхлива» діяльність Володимира Уруського була непомітною в області, адже в нього було більше партійних завдань, ніж посадових обов’язків. В кожному структурному підрозділі інституту були члени СДПУ(о), ба більше, навіть прибиральниці та комендант гуртожитку були партійним активом. Партія росла, але на цьому заступник директора не зупинився. Він пішов далі.

Так як інститут згідно положення, затвердженого Міністерством освіти і науки України забезпечував науково-методичний супровід освіти області Володимир Уруський вирішив скористатися своєю посадою. По усій області почали в школах з’являтися партійні осередки. Майже кожен директор школи в області повинен був написати заяву на вступ в СДПУ(о), або знайти тих, хто туди вступить. Хто не погоджувався, то його школа потрапляла в список перевірок і могла не пройти атестацію. Звісно вірність ідеалам партії була мізерна, тому й результат виборів був плачевний. Свого часу «на горіхи» отримав Володимир Уруський від вищого партійного керівництва.

Цей діяч мав властивість швидко перефарбуватися в інші політичні кольори. Коли наступила Революція Гідності він глумився з працівників інституту, які посміли відправитися на Майдан. Але коли Янукович утік, то він сміливо його засуджував.

Особливо його споріднювала ненависть до Тараса Шевченка з українофобом Олесем Бузиною. Як і останній Володимир Уруський теж вважав великого Тараса помилкою української нації.

З вершин свого політичного впливу він керував інститутом як директор. Навіть в пам’яті багатьох педагогічних та науково-педагогічних працівників закладів післядипломної освіти в Україні він залишився як керівник інституту, хоча таким ніколи не був. Більше того, він навіть не мав уявлення, що таке наука, за яку він мав відповідати. Будучи заступником директора з науки не спромігся захистити навіть кандидатську дисертацію, не провів жодної Всеукраїнської наукової конференції, не говорячи уже про Міжнародну. Ніколи не цікавився справами будь-якої кафедри. Працівники інституту пам’ятають його як бюрократа, який дбав щоб на паперах відбувалися важливі та необхідні заходи. Дарма, що їх в життя ніхто не втілював.

Який пройняв сум і душевний біль, коли післяреволюційна адміністрація області його не оцінила. Та навіть більше, почала вимагати звіту за роботу і здійснити зміни в науковому житті освітян. Постало чітке завдання або почати працювати, або як в минулому нічого не робити. Перемогло друге. І тут посипалися статті в інтернеті проти тоді директора департаменту освіти і науки ТОДА, а сьогодні заступника голови облради – Крупи Любомира Левковича. Після призначення неугодного Володимиру Уруському та Галині Свінних нового директора інституту посипався шквал критики в сторону обласної ради. Як тільки виникла можливість, то ручна фейкова сторінка у Facebook почала публікувати статті проти голови облради. Фейковий сайт з низьким відвідуванням розпочав атаку на голову Тернопільської облдержадміністрації. Особливої підтримки старій радянсько-кучмівській гвардії надав колишній викладач ТНПУ ім. В. Гнатюка та затятий атеїст Свідерський Юрій Юрійович, в минулому керівник комуністичного осередку Тернопільського педінституту. Його основною місією стала критика усієї обласної влади, де тільки це було принагідно. Але ніколи не висловлюючи цього у вічі ні кому з очільників області. Свідерський захистивши свого часу дисертацію на релігійну тематику завжди прагнув розкритикувати будь-яку християнську конфесію. Це людина-деструктив, яка не може сама зоорганізувати жоден захід. Він тінь колишньої адміністрації, якими свого часу були Уруський та Свінних, яка збирає та передає інформацію. Він - рупор викривленої реальності радянських пережитків. Подейкують, що був охочим кар’єристом. Сам особисто писав на свого керівника кафедри заяви, щоб її звільнили. Хотів отримати нагріте місце.

Здавалось, що звільнивши Уруського та Свінних, інститут з полегшенням може видихнути. Та ні. Побудована ними система доносів, обманів, поливань усіляким лайном методистів та викладачів, педагогічну еліту області не зламана ще повністю й досі.

Хоча як відомо інститут здійснив широкий прорив у розвитку освітньої галузі Тернопільщини, позбувшись тягарів радянських пережитків, якими були Уруський та Свінних.