Авторка понад 30 наукових статей, які закладають основу для нових напрямків у вивченні миру та конфліктів, зокрема у сферах партисипативної війни, операцій впливу, цифрової гуманітаристики та розвідки з відкритих джерел. В інтерв’ю JTA Ольга розповідає, чому не підтримує закон, який забороняє австралійським дітям до 16 років користуватися соцмережами, та за що Кремль висунув проти неї персональні санкції. 

- Розкажіть, будь ласка, що Вас привело до медіадосліджень і як опинилися у Сіднеї.

- Я народилася і виросла в Тернополі. Закінчила «Острозьку академію» за спеціальністю «економіка і фінанси». У студентські роки була активною учасницею Помаранчевої революції. Тоді, до речі, ми з одногрупниками писали в університеті електронні листи колегам з Донеччини та Луганщини, пояснюючи їм, що в нас відбувається. Паралельно з навчанням я працювала, а згодом почала керувати Центром дослідження громадської думки. Врешті присвятила йому приблизно десять років життя. 

Я з цікавістю спостерігала, як зростає значення соцмереж у формуванні громадської думки. Хоча, на мою думку, роль фейсбуку в Революції Гідності дещо перебільшена, все ж багато дій координувалися через цю соцмережу, звідти ми дізнавалися багато новин і там дивилися перші живі включення [з Майдану]. І ось цей інтерес до ролі нових медіа в організації суспільного спротиву привів мене на американську Програму імені Фулбрайта [у 2014 році]. Я отримала можливість навчатися на магістерці Сиракузького університету (Syracuse University). Потім там здобула ступінь PhD за інтердисциплінарною програмою в соціальних науках. Моя дисертація була про те, як українські громадяни використовують цифрові медіа у протидії гібридній агресії з боку Росії. Після захисту мене запросили викладати в Сіднейському університеті.

Я побачила, наскільки важливо робити такі дослідження, коли багатьох наших західних колег здивувало, що Україна змогла протистояти повномасштабній агресії Росії. Вони почали цікавитися, як в Україні організовано волонтерський рух та яке він має значення.

Зараз я вивчаю так звану партисипативну війну. Тобто цікавлюся тим, як військові та цивільні використовують будь-які цифрові медіа, аби якось вплинути на перебіг подій у війні. Йдеться і про соцмережі (як люди там протидіють дезінформації, дізнаються про новини, дивляться свідчення очевидців про війну), і про медіа у ширшому значенні: дрони, старлінки, смартфони. 

- Яка Ваша роль в Сіднейському університеті?

- Я викладаю на програмі цифрової культури, що виникла на перетині вивчення технологій і їхнього впливу на суспільне життя. Аналогічних їй програм у світі мало, тож вона популярна і в Австралії, і за межами країни. Ми навчаємо студентів критично мислити й розуміти наслідки вживання і розповсюдження цифрових технологій в нашому житті. Говоримо про штучний інтелект, комп’ютерні ігри, соцмережі, віртуальну реальність та інші технології. Даємо як теорію, так і розбираємо зі студентами різні кейси. У мене також є свої PhD студенти, які для своїх дисертацій досліджують вплив різних платформ та цифрових екосистем.

Зараз я менше викладаю, більше займаюся дослідницькими проєктами, до яких намагаюся залучати партнерів та кошти на розширення. Зараз керую кількома великими науково-дослідними проєктами: один з них профінансований державним урядом Австралії, інший — індустрією. В основному вони стосуються цифрового суверенітету як в Україні, так і поза її межами — зараз це надзвичайно важлива тема.

- Чому це важливо?

- Цифровий суверенітет — це здатність держави мати контроль і автономію щодо своїх цифрових ресурсів. Зробити їх якнайменше вразливими до ворожих впливів: дезінформації, кібератак, атак на фізичну інфраструктуру. У цьому терміні криються протиріччя. З одного боку, цифровий суверенітет потрібен демократичним країнам, оскільки це питання їхньої національної безпеки. З іншого, коли авторитарні уряди намагаються контролювати повністю свій цифровий простір, то кажуть, що так досягають цифрового суверенітету. Звісно, піонером у цій сфері є Іран, а Росія дуже впевнено йде по стопах. Для Китаю також важливо мати цифровий суверенітет: використовувати цифрові технології, скажімо, «домашнього виробництва», обмежувати потенційний вплив інших країн і інших платформ, навіть виключати їх з цієї екосистеми.

Я зацікавилася цифровим суверенітетом після анексії Криму, після того, як Росія перенаправила інтернет-трафік на півострові через кабель «Ростелекому». Це була перша спроба контролю населення на окупованих українських територіях через моніторинг його онлайн-активності. Це була безпрецедентна подія, хоча тут можна провести історичну паралель із тим, як під час попередніх війн захоплювали різні медіа.

Після повномасштабного вторгнення весь інтернет-трафік на Херсонщині було перенаправлено через Росію також. Це було дуже загрозливо і про це потрібно було говорити. Так я почала вивчати цю тему. 

Українці, в тому числі цивільні, піддавалися тортурам з боку окупаційної влади за свої онлайн-дії: переписки, дописи, користуваннями застосунками, які були підозрілими. Тобто будь-яке цифрове медіа, яким ми користуємося щодня, можна обернути зброєю проти нас. А часом і аналогове: згадаймо про вибухи пейджерів у Хезболли (в Лівані — ред.). 

- Ви нещодавно провели велике національне дослідження про медіаспоживання серед австралійських підлітків та батьків. Розкажіть про нього детальніше, будь ласка. Яких висновків Ви дійшли?

- Це дослідження було спонсоровано E-safety commissioner (у нас є цілий державний орган, який відповідає за онлайн-безпеку).

Кожен із нас, трьох дослідників проєкту, виховує підлітків. Тож нам як батькам стало цікаво, як у різних сім’ях домовляються про правила використання соцмереж й цифрових пристроїв, як розподіляють відповідальність між сторонами, яка медіаграмотність у батьків, а яка в дітей, чи батьки з дітьми взагалі обговорюють ці теми.

Дослідження складалося з двох етапів. Під час першого ми провели серію фокус-груп з підлітками (від 12 до 17 років) та з дорослими, які мають дітей такого ж віку. На другому етапу ми запустили соціологічне опитування на національному рівні в Австралії. Що цікаво, багато запитань, які ми включили в опитування, нам підказали підлітки. Наприклад, казали, що дуже часто перестають користуватися пристроями через біль в голові або в очах. Багато підлітків розповіли, що видаляють різні застосунки, коли їм потрібно вчитися. Тобто виявилося, що молодь може обмежувати чи якось відрегулювати своє користування соцмережами.

Дуже часто батьки мають на це обмежений вплив. Тому уповають на різні інституції, наприклад, на уряд або шкільну систему, яка б навчила їхніх дітей медіаграмотності, здоровому користуванню соцмережами, аби шкода від них була мінімальною. Наше дослідження показало, що підлітки мають базовий рівень медіаграмотності, хоча прогалини у знаннях є, зокрема щодо захисту персональних даних. Також відзначу, що молоді люди з родин мігрантів або першого, або другого поколінь дуже часто тренують своїх молодших братів-сестер і батьків правильно користуватися соцмережами.

Коли ми потім розробляли для батьків і підлітків ресурси про безпеку в інтернеті, то зрозуміли, що перші якраз хочуть коротких відео в стилі TikTok, а другі — читати PDF-ки. Тобто ці наші попередні уявлення про медіаспоживання серед батьків і молоді дуже різняться від висновків.

Чому було актуально зробити це дослідження? В Австралії кілька тижнів тому ухвалили один з перших у світі законів, що фактично забороняє користуватися соцмережами дітям до 16 років. Це дуже контраверсійний закон, який буде дуже важко імплементувати, який ставить під загрозу знову ж таки молодь і дітей. Тому що їм потрібно буде довести, що їм вже 16 років, щоб завантажити застосунок і відкрити акаунт. Також він де-факто криміналізує користування соцмережами для дітей.

Ми як наукова спільнота дуже сильно виступали проти ухвалення цього закону. Зараз ведеться робота про те, як нам убезпечити це молоде покоління австралійців. Тому що навіть якщо вони до 16 років будуть ізольовані від соцмереж, після досягнення цього віку не стануть автоматично медіаграмотними. Постане велика проблема, як їх підготувати до того, що відбувається зараз в інтернеті, і це вимагатиме значних додаткових зусиль з боку батьків, системи освіти, уряду, передусім тих же соцмереж.

- У 2023 році у Вас вийшло дослідження про російське байкерське угрупування «Нічні вовки». До яких висновків Ви дійшли? 

- Саме через це дослідження я потрапила до списку австралійців, проти яких Кремль ввів персональні санкції за «антиросійські настрої», у моєму випадку — за наукову діяльність та виступи на радіо і телебаченні з закликом визнати Росію державою-терористом.

Для мене ж це дослідження було спробою прослідкувати феномен таких собі політичних мікроінфлюенсерів. Адже бізнес давно використовує лідерів думок задля маркетингових цілей, до того ж дуже успішно. Суть інфлюенсерів в тому, що чим менша у них аудиторія, тим ближчі та довірливіші стосунки вони мають з нею, тим більше вважаються справжніми. Тимчасом блогерам-мільйонникам дуже важко бути автентичними для всіх. У будь-якому разі їх хтось звинуватить у фейковості.

Мене часто запитують: чому саме байкери? Їх же насправді не дуже люблять в суспільстві, окрім хіба тих, кому цікава байкерська культура. А що, якщо пропагандистам якраз і потрібно достукатися не до більш мейнстрімних аудиторій, а до тих, кого дуже важко захопити? Байкери, що відомі своїм анархізмом, зазвичай не асоціюються з мейнстримними політичними партіями чи стилями життя. Але їхня культура якраз допомагає захопити людей, які не надто люблять і не надто довіряють своєму уряду. Відомо, що російські пропагандисти залучали інфлюенсерів, які працюють з іншими дуже специфічними аудиторіями.

Звичайно, що в це вкладають дуже великі гроші й чимало блогерів з цього живуть. Та для багатьох політичних інфлюенсерів їхнє заняття — це як соціальний ліфт. Наприклад, молодь з окупованого Маріуполя викладає на TikTok відео, як прекрасно зараз жити в місті. Часто не вдається пересвідчитися, що вони отримують за це винагороду. Можливо, вони це роблять, аби якось прославитися, отримати якісь гарантії безпеки, забезпечити собі можливість звернутися потім у випадку потреби до когось.

- Розкажіть, будь ласка, як проходило це дослідження.

- Ми збирали великі дані з Facebook, Instagram і Twitter і моніторили публічні пости від «Нічних вовків» та зі згадками про них. Хоча «Вовки» позиціюють себе як активну спільноту мотоциклістів, постів про їхню субкультуру та мотоцикли виявилося дуже мало — десь 15 %. А решта — пости про «русский мир», православ’я, «дороги победы». Утім «Вовки» й раніше були специфічними байкерами. Наприклад, з 2009 року вони проводили літні табори з патріотичного виховання для молоді в Криму, а після окупації отримали там майже задарма велику ділянку під свій мотоцентр.

Скриншоти дописів з інстаграм-сторінки «Нічних вовків»

У соцмережах мотоклубу багато дописів про те, як Росія перемогла у Другій світовій. Щороку «Вовки» їздять «місцями бойової слави» [від Москви до Берліна через Білорусь, Польщу, Чехію  Словаччину та Австрію], розповідаючи про «велич Росії», що часто привертало увагу тамтешніх медіа. Тобто здебільшого їхня публічна діяльність була спрямована саме на поширення російських наративів.

Навіть у нас в Австралії є мікроінфлюенсер подібного штибу — один сумнозвісний чоловік, який їздив на окуповані українські території, проводив час у монастирях під настоятельством російських священників. Він називає себе «отаманом казачества» і має своє ком’юніті.

Певний час він та мікроінфлюенсери, подібні до нього, були активними в спільноті «антиваксерів», де згодом отримали певну впізнаваність та повагу. Вони ходили на мітинги під час пандемії Covid-19, були одними із тих, хто пробував зірвати вакцинаційну кампанію. Потім вони перемикалися геть на інші теми: бойкотували встановлення вишок 5G, а на початку повномасштабного вторгнення протестували проти розширення НАТО. Російські пропагандисти так і працюють: спершу залучають громади, які вже об’єднані навколо якихось суспільно поляризуючих ідей, а потім раптово перемикаються на пропаганду іншої ідеї. Тобто це такі собі sleeper cells (сплячі клітини, група таємних агентів, які тривалий час залишаються бездіяльними, аби «вистрілити в потрібний момент» — ред.).

Востаннє ці громади були задіяні у референдумі за надання місцевим корінним народам права голосу в австралійському парламенті. Це була дуже суспільно важлива ініціатива, яку фактично стараннями Росії та інших ворогів вдалося зірвати. Референдум не пройшов, люди проголосували «ні». Хоча Росію, напевно, не особливо цікавить статус місцевих корінних народів. 

- Розкажіть, будь ласка, про дослідження, для якого Ви вивчали діяльність волонтерського руху NAFO (North Atlantic Fella Organisation), який з червня 2022-го бореться з роспропагандою.

- Ми робили це дослідження разом з моєю колегою Катериною Касьяненко, яка закінчує своє навчання в аспірантурі Квінслендського університету технологій (Queensland University of Technology). Що нас підштовхнуло вивчати NAFO? По-перше, їхній стрімкий ріст: за кілька місяців рух об’єднав від 100 тисяч до 120 тисяч охочих протидіяти російській дезінформації на Twitter (нині X). До NAFO вступали люди різного віку, віросповідання, орієнтації, різних національностей та ідентичностей, прихильники різних ідеологій. Настільки різні люди, що неможливо уявити їх в одній кімнаті. 

Фактчекінг, звісно, працює, але дуже часто має обмежений вплив. Нерідко люди поширюють контент, який викликає у них емоційну реакцію. Вони не прагнуть пересвідчитися, чи ця інформація правдива. І навіть якщо доведено, що вона неправдива, багато користувачів на це не зважають, особливо ті, хто не довіряє суспільним інституціям і більше схильний вірити у конспірологічні теорії.

Феномен NAFO в тому, що у них інакша стратегія — глузувати з людей, які поширюють російську дезінформацію, аби показати їм, наскільки дурнуватий вигляд вони мають. 

Це ціла субкультура зі сформованим лексиконом. Наприклад, у них є слово «бонкінг» (bonking). Його ідея в тому, що на поширювача російської пропаганди насідає багато акаунтів, вони намагаються його роздратувати так, щоб той порушив правила платформи X і отримав за це бан.  

Засновник NAFO якось зауважив: росіяни, особливо високопосадовці, вважають себе дуже серйозними людьми, і вони дуже не люблять, щоб з них сміялися. Для них це просто найгірше, що є.

Щоб долучитись до NAFO, потрібно задонатити на ЗСУ. Ви знаходите волонтера чи організацію, яка вам подобається, і донатите їм посильну для себе суму. Потрібно заскрінити свій донат, і після того можна собі попросити аватарку з собакою, яка тримає биту (мем NAFO). 

У нас з Катериною є кілька досліджень по NAFO. Одне із них про те, як через меми людина проявляє свою ідентичність онлайн і що їхня функція чимось схожа до функції ікон — забезпечувати тяглість ритуалів, об’єднувати спільноти. Мемами користувач сигналізує іншим про свої цінності.  

- Яким зі своїх досліджень Ви пишаєтеся? 

- Нещодавно вийшло моє дослідження на тему, над якою я працювала багато років, — про роль волонтерського руху в формуванні українського громадянського суспільства. Я вважаю цю тему важливою, адже якщо поглянути на різні світові рейтинги розвитку громадянського суспільства, Україна там зазвичай не на перших місцях. Вважається, що в нас воно дуже слабо розвинене. 

Насправді феномен волонтерського руху у його неформальності. Це не означає, що він нелегальний. Це просто показує саме ту силу громадянського суспільства, яке справді змінює норми, саме визначення, що це означає бути громадянином України. 

Є два виміри інституту громадянства. Перший — duty-based citizenship, що грунтується на громадянських обов’язках, як-от сплаті податків, голосуванні абощо. Другий аспект громадянства — комунітарний: «я українець, тому допомагаю своїй країні», «я українець, тому допомагаю тим, хто цього зараз потребує». І це зовсім інший світогляд, який волонтери дуже активно формують вже понад десять років. І я вважаю, що надзвичайно важливо визнати внесок цих людей.

- І про теми, які важливі та цінуються. Чи ви прихильниця того, що треба вивчати те, що тобі подобається і цікаве, а далі буде видно?

- Так. І на це я орієнтую своїх аспірантів, адже наші дослідження багато в чому автобіографічні. І завжди в етнографічних методах ми запитуємо: «Чому ти вивчаєш це запитання? Що тебе в ньому надихає? Чому саме ти маєш писати про це, а не хтось інший?». І дуже часто так студенти усвідомлюють свою пристрасть до чогось. Це важливо, тому що життя науковця дуже непросте й вимагає багатьох особистих жертв і часу. І краще йти на це задля чогось важливого для себе.