Монастирок ‒ невелике село колишнього Борщівського району, тепер Більче-Золотецької громади Чортківського району.

Як припускають його мешканці, зокрема Ольга Наконечна, ця своєрідна назва походить від монахів, які в старовинні часи молилися у храмі печери Язичницька, що утворилася природно: через вивітрюванням карбонатних порід, повідомили у Тернопільському обласному методичному центрі народної творчості.

«У ньому ‒ настінна кольорова ікона Ісуса Христа, яку фарбою намалювали монахи поверх чудотворного зображення, відновлена у 2001 році. За переказами, коли помолишся перед нею, Господь відпустить всі, навіть найтяжчі гріхи», - зазначила методистка обласного методичного центру народної творчості Богдана Сененька.

Печерний храм розташований на березі заввишки 80 метрів над мальовничою рікою Серет. Із прекрасними краєвидами, які доповнюють чудові пагорби і видолинки зеленолистих дерев, що видніються неподалік. Витає тут особлива духовна атмосфера спокою і добра.

У 1772 році власник Більче-Золотого Ян Потоцький збудував у селі Хрестовоздвиженську церкву, яка збереглася донині. Увагу привертають зворушливі каплички. А трохи вниз ‒ височіють дерев’яні хрести – їх 14.

«Це ‒ хресна дорога. Перед днем свята Воздвиження Чесного Животворчого Хреста, за традицією сільські дівчата квітами, вінками прикрашають «свій» хрест із прикріпленим до нього образком, який відображає дану стацію дороги Ісусових страждань. Зілля, яке священник освятив на хрестах, є помічне при хворобах. Після свята його по трохи беруть, висушують, зберігають», - розповіла Богдана Сененька.

У 1963 році радянська влада закрила церкву, зробила в ній склад зерна. Але люди шанобливо зберігали пам’ять про храм, про хресну дорогу, про те, як із священником переходили від одного заквітчаного хреста до другого, молитовно, хвилююче роздумували про страждання і смерть Ісуса Христа.

Минуло 25 років. У 1988-му церкву відкрили, відновили хресну дорогу за сприяння священника, призначеного на парафію. Дівчата, як колись, робили різнобарвні букети, плели вінки, щоб прикрасити хрести.

В селі нині проживає близько ста мешканців і з кожним роком молоді стає менше. Тому вбирають хрести також жінки, які передають свій досвід іншим. За потреби запрошуються дівчата із сусідніх сіл, приходять хлопці, щоби підтримати давню духовну традицію.

«На храмове свято у Монастирку особливо багатолюдно. Старші, молодші, діти йдуть, приїжджають сюди з інших сіл та областей, щоби долучитися до унікального релігійного дійства. Після Служби Божої у Хрестовоздвиженській церкві, величною ходою із місцевим отцем, а також переважно із священниками інших парафій, відбувається традиційна Хресна дорога від першого до останнього хреста і до печерного храму. Зворушують емоційні молитви отців до страждаючого Ісуса Христа. А у бурхливі роки вторгнення росії в Україну присутніх хвилюють слова священнків, промовлені з великою вдячністю відважним Збройним Силам України, болем щемлять за полеглими у цій кривавій війні», - поділилася Богдана Сененька.