Командир гармати Тернопільської артбригади на псевдо Танкіст розповів журналістам "20 хвилин Тернопіль" про перші дні війни, перші бої та ситуацію на фронті стано на сьогодні. 

«25-го зранку телефонувала мама. Я їй не сказав, що сам пішов, сказав, що подзвонили, хоча, сумніваюся, що до когось дзвонили, ми йшли самі, знаючи, що у нас є обов'язок», - каже військовий. 

Чоловік у перший день повномасштабного наступу звернувся до військкомату у Збаражі, за розподілом потрапив до артилерії.

Географія бойових дій артилеристів майже та ж, за годинниковою стрілкою: Київщина, Північ, Схід, Південь. І переозброїлися зі старих радянських гаубиць на натівські також після звільнення столиці.

"Пишаюся своїм розрахунком, — підсумовує перший етап великої війни військовослужбовець, — ми влучили у важливі цілі: командний пункт, згодом — ППО, яке перешкоджало роботі нашого розвідницького БПЛА, а це — найцінніше. Певний час після оборони Київщини було незначне послаблення — заступили на бойове чергування — прикривали державний кордон, а далі — на Півдні, знову активні бойові дії, більше роботи, більше цілей. Танки, «саушки», артилерія, БМП, «буханки» — так звані газелі старого зразка, боєприпаси, — уже не рахуємо, а лише працюємо. І люди, і техніка у них — розхідний матеріал. Що б не говорили, це була друга армія світу — як за кількістю, так і за досвідом. Країна воює 100 років, ми не такі багаті, бережемо особовий склад, техніку. Чомусь вони вчаться від нас, щось ми черпаємо від них. Найважливіше у нашій роботі — відпрацювати і швидко втекти", - відзначив "Танкіст".

Порівнюючи з АТО, за словами захисника, це — та ж війна, однак тут більше засобів, динамічніше, нові технології — безпілотники. В АТО таких були одиниці, аеророзвідки майже не було, а зараз — розвідка, дорозвідка, артилерія. Та й і у ворога теж тоді не було так багато вогневих засідок.

Найближче до лінії зіткнення були за два кілометри. Це єдиний раз, коли їх артилерійський розрахунок так наблизився.

"Було завдання — знищити ціль глибоко в тилу ворога. Мети досягли, ціль знищили. Із найважчих моментів пригадав ситуацію, коли змушені були залишити вогневу позицію. Ворог вів аеророзвідку і обстрілював нас градами, ми бігли по полі і в посадці без окопів і укриттів. Ми встигли втекти, всі цілі, тепер навіть згадуємо жартома. Жарти полегшують сприйняття війни. Всюди вистачає їх дотепів. Наприклад, старшина якось привіз їм харчі під час обстрілів, їх криє градами, вони, відходять, а старшина хвилюється, щоб не забули, тікаючи, порожні баки з їжі. Є багато кумедних історій, всіх не пригадаєш, буденність не запам'ятовуються — найгірше, коли війна переходить в буденність", - зізнається воїн. 

Однак найкраще допомагає відволіктися від війни відпустка, перебування вдома, тут допомагають забути про бойові позиції та відновитися робота і, звісно, рідні.

Одне тільки смутило у відпустці військовослужбовця. Це фрази знайомих на кшталт «я б пішов, дадуть повістку, тоді піду », а найгірше — «я не для війни».

"Ніхто з нас не народжений для війни, особливо хлопці, яким по двадцять з лишком, є такі, що взагалі не служили, вони надихають і тримають нас там, — підсумовує співрозмовник. — Ми усі жили в цивілізованому світі, але прийшов час, треба захищати країну. Усі будуть воювати, ми хворіємо, спини «сипляться», але тримаємося. Усі без винятку — патріотично налаштовані, я гордий, що служу з такими людьми, які свідомо, націлено прийшли знаючи, що мають робити, розуміючи, що наслідки бездіяльності були б значно гірші".

Кожен його день на фронті закінчується казочкою для синочка по телефону. Каже, що хотів би зараз бути поруч, разом з дружиною піклуватися про сина, плекати надії на поповнення сім'ї, однак він залишається вірний своїй головній меті — гідно, з перемогою, завершити війну, щоб справа не була марною, а після повернення вчити дітей, якою ціною здобувається свобода, щоб вони цінували. розвивали, примножували і гордилися тим, що є українцями.