Обидва потрапили під п'яту хвилю мобілізації і з весни 2015 роки як військовослужбовці 56-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України брали участь в АТО. 12 листопада хлопці виконували бойове завдання і були захоплені в полон терористами «ДНР» в районі села Павлопіль неподалік від Маріуполя.
Сьогодні українські бійці утримуються в Західній виправній колонії №97 міста Макіївки. Вони знаходяться в списках на обмін, проте до цих пір рідні їх не дочекалися. Кожен раз представники влади обіцяють, що після переговорів Тристоронньої групи по врегулюванню конфлікту на Донбасі справа звільнення Олексія і Василя зрушиться з місця. Тільки за минулий рік відбулося близько 30 таких публічних зустрічей в Мінську, проте результату поки немає.
Останні відомості про двох полонених кореспонденту QHA розповіли батько і сестра Олексія Кодьмана Сергій і Ніна КОДЬМАНИ, а також мати Василя Гульки - Зінаїда НІРЕК.
- Розкажіть, як ви дізналися про те, що Олексій і Василь потрапили в полон до терористів «ДНР»?
Зінаїда Нірек: Василь зателефонував 10 листопада і сказав, що його не буде на зв'язку кілька днів. Як сьогодні пам'ятаю, о 8 ранку прийшло повідомлення, що номер сина з'явився в мережі. Я дуже хвилвалася всі ці дні, тому набрала його сама. Трубку взяв якийсь чоловік і звернувся до мене російською мовою. Перше, що спало на думку: якщо по-російськи говорить, то щось страшне. Однак ця людина виявилася його командиром. Він мені сказав, щоб я не переживала, бо достовірної інформації немає, просто хлопці не повернулися з завдання. Заспокоював мене, знаючи, що вони вже чотири дні знаходяться в полоні. Про полон мені сказала знайома, яка заявила, що про це весь інтернет гуде ...
Ніна Кодьман: Мені ж взагалі написали про полон в соціальних мережах з «іншої» сторони ... Те, що хлопців взяли в полон, підтвердили бійці, які повернулися з завдання. До останнього командування відмовлялося говорити нам правду.
Спочатку Олексій і Василь перебували в підвалах СБУ в Донецьку, куди раніше звозили всіх полонених. Там вони були до літа 2016 року. Потім зникли, і їх дуже довго шукали. Тільки через чотири місяці представники ООН підтвердили, що хлопці знаходяться в Макіївській колонії.
- Куди протягом цього часу ви зверталися, щоб звільнити рідних?
Ніна Кодьман: Спочатку ми знайшли волонтерів, які допомогли дізнатися будь-яку інформацію про Олексія, оскільки у військовій частині ніхто нічого не міг пояснити. Вони й самі не знали, що робити в такому випадку, адже не були до цього готові.
Найпершою відгукнулася Алла Чонгар з «Офіцерського корпусу». Вона з Тернополя. Напевно, найбільше допомоги було від цієї організації. Алла Чонгар приїхала до Тернополя з передової на третій день полону хлопців. Вона склала список того, що ми повинні робити в такому випадку. Практично вся робота на початку робилася саме волонтерами.
Спочатку ми написали заяву про зникнення в СБУ і поліцію, повідомили, що, за нашими відомостями, хлопці незаконно утримуються в заручниках в Донецьку. Згодом ми звернулися до юристів в Українська Гельсінська спілка і подали звернення до ЄСПЛ з цього питання. Також зверталися в різні посольства - Росії, Німеччини, Франції, США ... Ми навіть писали листи королеві Великобританії. Тобто ми намагалися привернути увагу тих держав, які мають вплив на Російську Федерацію.
Зінаїда Нірек: Крім того, зверталися в церкви всіх конфесій і зустрічалися з їх представниками. Навіть Путіну писали ...
Сергій Кодьман: Коли Олексій потрапив в полон, я жив і працював у Москві. 21 листопада 2015 року в інтернеті з'явилося повідомлення, що вбили когось із Тернополя ...
Зінаїда Нірек: ... Відео з'явилося 22 листопада. З нашими синами був ще один хлопець з Бердянська. І коли сказали, що вбили когось із Тернополя, то відразу думка промайнула: чи Олексій, або Василь.
Сергій Кодьман: Волонтерка Алла Чонгар зателефонувала на «ту сторону» і попросила надати інформацію, чи живі наші сини.
- Сергій, Ви говорили, що їздили в Донецьк, щоб самостійно домовитися про звільнення сина...
Так, 17 грудня 2015 року я поїхав у Донецьк, блокпости проїхав нормально. Там я жив у знайомої. Вирішили не шукати якихось «входів-виходів» і пішли прямо. Спочатку - до «уповноваженому з прав людини ДНР» Дарині Морозової. Вона сказала, що це питання не в її компетенції. Потім звернулися до комісії з військовополоненим «ДНР» (зараз її вже немає), головою якої була жінка-снайпер. Вона нас прийняла і сказала прийти через три-чотири дні. Ми почекали. Але під час другої зустрічі вона повідомила, що нічим не зможе допомогти, оскільки не має таких можливостей, і порекомендувала записатися на прийом до «міністрові оборони ДНР» Володимиру Кононову. На прийом ми потрапили тільки після декількох спроб. Однак під час зустрічі Кононов мені не дав навіть слово сказати. Правда, дозволив зустрітися з сином на 20 хвилин.
- Що Олексій сказав при зустрічі?
Здається, що 20 хвилин - це багато, але насправді - дуже і дуже мало. Сказав, що з ним все нормально, його годують, не б'ють... Але чогось іншого він сказати не міг, тому що поруч сидів представник «ДНР».
Вони всі повинні так говорити. А приходять звідти покаліченими ...
Тарас Колодій, останній кіборг, який вийшов з полону, підтвердив, що Олексій півтора місяці просидів в одиночній камері. Потім його перевели в загальну. Мені говорили, що його сильно побили.
- Коли був останній дзвінок від хлопців?
Сергій Кодьман: 19 червня (2016 року. - Ред.) О пів на одинадцяту вечора. З розмови чутно було, що він прощається з нами.
Зінаїда Нірек: Василь зателефонував мені 18 червня. Теж ніби прощався. Він сказав, щоб я не переживала, дав мені настанови. 22-го числа до мене передзвонив ще один хлопець, що не назвався, але просто повідомив, що їх вивозять, і попросив триматися і не плакати.
Ніна Кодьман: Один з полонених, який дзвонив до мене, коли Олексій не міг говорити, раніше завжди говорив з надією, що вони повернуться додому. А коли останній раз мене набрав, попрощався зі мною і почав плакати. Вони взагалі не розуміли, куди їх везуть. Їм говорили, що їх везуть в СІЗО, і далі не знають. Ми говорили про це українським політикам, але вони лише відповідали, що нас лякають. А хлопці тоді зникли на чотири місяці.
Сергій Кодьман: 21-го ввечері їх завантажили в машину і таємно вивезли ... З тих пір ми отримали всього три листи. Перше в серпні привіз представник ООН, 1 грудня лист привезли представники Міжнародного Товариства Червоного Хреста. Останнє ми отримали з рук Савченко після її поїздки в «ДНР».
Хлопці писали приблизно одні й ті ж речі: що їм дозволили передачі, їм потрібні теплі речі тощо.
Ніна Кодьман: Просили вітаміни, ліки від застуди, мівіну, туалетний папір, цукерки, халву тощо.
Сергій Кодьман: Але все ж головне - це теплі речі і вітаміни. Камери не опалюється, там сиро і холодно.
Ніна Кодьман: Їх годують перловою кашею. А в обід дають ту ж перлову кашу, але розведену водою.
Сергій Кодьман: Хлопці писали, що їх водять на прогулянки, дозволяють спілкуватися між собою. Крім того, їх примушували працювати, однак вони не говорили де. Також написали, що з 19:00 до 21:00 їх водять дивитися новини. Вони могли вибрати будь-який канал - місцевий, а також там є сигнали двох українських - «1+1» і «5 канал».
* * *
Василю Гулько на момент мобілізації було 30 років. Він не ховався - отримавши повістку, пішов захищати Україну.
Олексій Кодьман на початку бойових дій працював за кордоном - заробляв гроші на лікування матері. Коли мамі стало гірше, хлопець повернувся, і його відразу мобілізували. 15 листопада 2015 року, вже в полоні, йому виповнилося 30 років.
За час полону у нього народилося двоє племінників. На мирній території триває життя, а для Василя та Олексія вона зупинилася в полоні терористів. Рідні бійців не можуть зрозуміти, чому їх близьких вважають політв'язнями, якщо вони - військовополонені. Вони просять українську владу вивести це питання з політичної площини і надати бійцям статус військовополонених, який, на їхню думку, прискорить процес передачі українській стороні і захистить їх права в майбутньому.
З цією метою родичі полонених ініціювали розробку законопроекту «Про статус військовополоненого», адже, уникаючи терміну «військовополонений», Україна і міжнародне співтовариство унеможливлюють покарання Росії за незаконне поводження з полоненими.
Під час полону військовополонені, відповідно до Женевської конвенції, мають право на обов'язковий доступ до них Червоного Хреста, листування та гуманітарну допомогу, а після звільнення з полону їх права повинні бути захищені, щоб уникнути переслідування, що може виникнути вже на мирній території, наприклад, через «злив» інформації, яку вони дали під тортурами.
Зараз над законопроектом працюють батьки українських полонених спільно з групою юристів.
Побачити рідних живими - це єдина думка, з якою сім'ї Олексія Кодьмана, Василя Гульки і всіх українських військовополонених прокидаються і засинають кожен день. А ще - не втратити надію в повернення синів і віру в українську владу.
Розмовляла Ольга Волинець
