У рамках цього заходу було також «демократично обрано» комісію із трудових спорів.

На мій розсуд, комісія із трудових спорів будь-якого закладу у демократичній правовій державі повинна складатись у своїй більшості із рядових, але авторитетних у колективі працівників, кандидатури яких мали б попередньо висуватись та обговорюватися у низових підрозділах вузу, а не нав'язуватися керівництвом і складатися у своїй переважній більшості із представників адміністрації.

У нашому ж університеті добрих три чверті новообраної комісії склали високопосадовці університету – проректори, декани, керівники відділів та інститутів. Тобто, якщо навіть теоретично уявити, що більш рядові члени комісії могли б мати власну, чи можливо, альтернативну думку (фактично неможливо в наших реаліях) до намірів керівництва університету, наприклад, звільнити когось із незручних працівників або у вирішенні іншого спірного питання, то вони ніколи не складуть більшості. Значить любий трудовий спір, що може виникнути, наперед приречений бути вирішеним тільки на користь думки адміністрації. А комісія створена лише для того, щоб прийняте керівництвом рішення «упакувати» в красиву, нібито правову «обгортку». Так легше репресувати непокірних, хто має іншу точку зору. Тим більше, що у нашому закладі, як показали останні події – вибори вченої ради університету, складу профспілки та ін. – все відбувається у новому часі, але за старими мірками. Приблизно, як у «сталінські», «брежнєвські» часи або не такі далекі «януковичеські», проти яких повстав Майдан. Ніхто із новообраних членів комісії ніколи не піде проти волі керівництва, оскільки дехто має дітей-студентів нашого вузу, інші занадто дорожать своїми місцями у «новій» команді, а ще дехто хоче дуже довго працювати на своїх посадах.

Не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно: я завжди у своєму житті поважаю кожну людину, навіть ту, яку я не завжди можу сприйняти ментально або по совісті, просто це моє життєве кредо – поважати свого ближнього. Тому я нормально сприймаю кожного обраного члена комісії із трудових спорів та сприймаю волю колективу, бо на сьогодні вона саме така, як є. Але це ніяк не значить, що мені байдуже, адже членами такої комісії мали б стати такі люди, які не бояться висловити свою власну думку, особливо, коли це стосується принципових суспільних проблем або вирішується доля конкретної людини.

Крім того, справедливо обраними колективом цих людей точно не назвеш. Так сталось, що я достеменно знаю, що принаймні один із членів комісії не є обраним делегатом конференції трудового колективу. Так от: людину було викликано до відділу кадрів у цей день, а звідти перед самим засіданням спрямовано до зали, де відбувалась конференція. У ході самої  конференції кимось із залу було запропоновано кандидатуру цього працівника на обрання у склад комісії, однак зазначений працівник міг навіть не бути присутнім там. Напрошується думка, що кандидатури були продумані вже наперед, прямо у дусі вищезгаданих сумно пам’ятних часів, а потім просто одноголосно проголосовані. Цікавим є також питання, чи самі обрані хоча б здогадувались про те, що будуть висунуті – чи їх обрали «втемну», чи з ними провели «попередню обробку»? Чому цікаво? Бо не так давно у нас в університеті ще існувала практика нав’язування адміністрацією зручних для неї кандидатів від кафедр для представництва на цю ж конференцію трудового колективу. Продовжуємо й далі цю традицію?

Скажу чесно -  на зборах я вирішила не виступати, як це роблю зазвичай, коли відчуваю неправду і несправедливість. Адже на попередніх конференціях я ще робила спроби висловлюватись, а тут вирішила, що краще промовчати, бо все-рівно мене ніхто не ризикне підтримати, це я вже проходила під час виборчої ректорської кампанії, а також під час виборів вченої ради. Працівники нашого вузу у переважній більшості – це чесні й порядні люди, які все це добре розуміють, однак ніхто не хоче мати проблем у майбутньому, зокрема труднощів при підписанні заяв на продовження роботи або наступного контракту. В адміністрації завжди знайдуться важелі впливу на незручного працівника. І знов не можу підібрати більш вдалих слів для характеристики ситуації, що склалася, на жаль, у нашому університеті, ніж вічні шевченківські слова: рабів до раю не пускають!

Однак моя особиста позиція така: написати у пресу потрібно, щоб громадськість Тернопілля, наше студентство, медична спільнота знали, що відбувається у моєму рідному університеті, оскільки мені не все рівно, як ми будемо розвиватися – по-справжньому демократично, як декларував «по-європейськи» у своїй передвиборчій програмі професор Корда, або по-азійськи, у дусі стандартів «нашого східного старшого брата».

Я точно знаю, що чим більше буде людей з принциповою громадянською позицією, тим більше буде у нас шансів якнайшвидше зажити по-європейськи, а значить, будувати життя у суспільстві у цілому і в кожному закладі та колективі зокрема, демократично, прозоро, на правових засадах. Без цього є неможливою інтеграція України до прогресивного цивілізаційного світового простору, скільки б ми лицемірно не говорили про підписані угоди про співпрацю із закордонними вузами, про наявні домовленості щодо стажування студентів і викладачів. Наслідком буде лише те, що найкращі наші теперішні і майбутні кадри будуть виїжджати за кордон, а ми й далі дозволятимемо гнобити нас, дурити фарисейськими байками про заходи щодо поборення корупції, а також про нашу позірну демократію.

Звертаюся до колег та усіх тернополян: не будьте байдужими сьогодні, займаймо активну життєву позицію вже зараз і сьогодні, адже завтра може бути пізно. На нас дивляться наші діти, наші учні: як навчимо їх, таким і буде наше завтра.

Завідувач кафедрою первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики-сімейної медицини ТДМУ 

Професор  Бабінець Л. С.