Родину вивезли на заслання через батька, який був членом УПА. Він потрапив до рук чекістів у 1946-му, коли переховувався з товаришами. На той час заляканий український народ неабияк боявся радянських окупантів, які могли покарати за найменшу провину. Тому одна жінка розповіла чекістам, де переховуються повстанці. Під час сутички з більшовиками старшого Дзвінку було підстрелено, а потім добито.
— Уже у 1947 році через діяльність тата мене з мамою вивезли до Сибіру. Прийшли вночі і сказали збирати речі. Мама зібрала нас нашвидкуруч, усього за півгодини. Потім нас відвезли нас на Микулинецьку станцію «Зелена», де стояли товарні вагони. Привезли нас туди рано, стояли увесь день, бо звозили туди людей з усіх навколишніх сіл, — розповів Орест Дзвінка під час інтерв’ю для «Радіо Свобода»
Пан Орест підмітив, що його хотіли врятувати від заслання сестри матері, які запропонували вартовому вагону горілку в обмін на свободу хлопчика. Вартовий погодився, але коли малий Орест зійшов з вагону в туалет і сестри почали кликати його до себе, хлопчик злякався та почав кликати матір. Через те його посадили назад до транспорту і родина вирушила в нелегку дорогу.
Їхати до Росії на Забайкалля доводилося півтора місяця. Звичайно, не кожен витримував такий важкий шлях та помирав по дорозі. Мерців солдати викидали з вагону. Згодом засланці опинилися в Читинській області і їх поселили в огороджених землянках, які охороняли вартові.
— Всередині стояли нари, на яких ми спали. Також була велика плита, на ній ми по черзі варили їсти. Продукти нам спочатку давали за талонами. Я пішов вчитися до хлопчачої школи. Російські діти обзивали нас «бандитами» і «бандерами», інколи били, але доводилось терпіти. Навіть вчителі нас обзивали, указкою били. Але що було робити, треба було якось вчитись, то ми мовчали. Маму відправили працювати на шахту. Одного разу, коли мені було років 10–11, вона впала там і зламала ногу. Тож я мусив працювати, щоб нам було що їсти. Староста доручив мені пасти коней. Пас я їх вночі, а там же вовків багато було навколо, — поділився пан Орест.
Поет розповів, що йому з матір’ю невдовзі довелося переїхати в барак, де, окрім них, в одній кімнаті доводилося жити ще двом сім’ям. Продукти засланці почали отримувати за гроші, а не по талонах.
Коли матері Ореста було 36 років, вона удруге вийшла заміж та опісля народила другу дитину. Як згадує Орест, він тоді дуже ревнував матір, адже в юному віці не до кінця усвідомлював, що його мама ще молода та хоче жити, бути щасливою. Невдовзі хлопець розуміє, що сенсу залишатися на чужині немає – йому дуже хочеться знову побачити рідні землі, повернутися у свою сторону. Тож однієї ночі Орест разом зі своїм товаришем заскочили на поїзд Чита – Москва і поїхали просто на його даху, сховавшись між вагонами.
— На Байкалі поїзд зупинився і ми злізли, бо шлях пролягав через тунелі у гірському хребті, а поїзд пускав дим, то ми ледь не подушилися. Люди на зупинці теж повиходили з вагонів, почали купатися в озері. Один з них гукнув іншому українською: «Миколо, подай рушника!». Я почув рідну мову і підійшов до нього, запитавши: «Дядьку, куди ви прямуєте?» – і пояснив, що тікаю до України. Після цього він зі своїм напарником забрали нас з собою до вагона. Коли був контроль, вони нас ховали або на верхній полиці, або в нижньому ящику. Ділилися з нами своєю їжею. І ось так ми потрапили до Москви. Із Москви нас з собою забрали інші хлопці, які їхали на Львів, взяли нас до Києва, а потім і до Тернополя довезли, — розповів пан Орест.
Після смерті «вождя народів» мати Ореста змогла повернутися на Батьківщину, а хлопець пішов служити до Азербайджану. Поет також закінчив заочно Бережанський технікум, але механіком його не взяли, бо брали партійних – тих, що були комсомольцями.
На сьогоднішній день чоловік уже на пенсії, пише поезію. З нею краяни можуть ознайомитися у збірці «Віршовані дзвони», яка побачила світ на рідній Тернопільщині.
