Одним із найстаріших вояків «Легіону Свободи» родом з Тернопільщини

Середа, 19 жовтня 2016 01:15
Один із «найстаріших» вояків «Легіону Свободи» розповів про українізацію, особливий статус та "перемир'я".

- Мій рід, що по матері, - Сагайдаки, виселили в 1939-му. Вивезли на Сибір. Ще дитиною зимовими довгими вечорами я слухав розповіді своєї бабусі про ці тяжкі часи. І з тої пори перейнявся націоналістичною ідеєю. А зрештою вся наша сім'я була дуже патріотичною ще з діда-прадіда.

…РОЗМОВЛЯЄМО ТЕЛЕФОНОМ з бійцем "Легіону Свободи" Василем Теслюком. Сам він родом зі Збаражчини, що на Тернопіллі. Після одруження переїхав та осів у Лановецькому районі. У компартію принципово не вступав, через те сьорбнув чимало лиха.

- Я серйозно пов'язав себе з політикою, - розповідає пан Василь, - ще з 1991-го. Пам'ятаю, як щиро радів, коли Україна стала незалежною. Підтримував "Народний рух України". Та з часом ця організація почала розпадатися, а я зрозумів, що в нашій державі є інша, якісно нова політична сила - ВО "Свобода". Спершу був просто прихильником, допомагав чим міг, а згодом приєднався до лав організації.

У 2012 році керував виборчим штабом при Михайлові Головку у нас у Ланівцях. І хоч на тих виборах були сильні конкуренти, свободівець добре себе зарекомендував і впевнено переміг. Приємно, коли працюєш недаремно.

- Як для Вас розпочалася Революція Гідності?

- Майдан для мене розпочався після того, як "Беркут" побив наших студентів. Уже наступної ночі разом із побратимами був у Києві… Періодично їздили додому, організовували людей на Тернопіллі - аби також не були осторонь. Вірили, що після Революції все зміниться: було таке натхнення до боротьби, що не передати. Та потім розпочалася війна. Агресор ступив на кримську землю, згодом рушив і на схід. Як і кожен націоналіст, я пішов у військкомат та записався добровольцем. Мене, звісно, не взяли, тим паче, що якраз тоді проходив строкову службу мій син. Після відмови пішов у свободівський батальйон "Січ", сформований у липні 14-го. У його лавах вперше ступив на східний фронт. Там я й досі. Ось саме зараз наша служба - в Авдіївці.

Василь Євгенович розповідає бадьоро, з ентузіазмом. Відчутно, що чоловік у хорошому настрої. Каже, що до них в Авдіївку приїхав з концертом Богдан Бенюк. Розповідає, що насправді на "передок" культурні діячі не часто навідуються.

- Зазвичай перед святами заїжджають. От скоро Покрова буде. Бенюкові тут завжди раді. Знають, що він справжній патріот і націоналіст. …Такі "артдесанти" потрібно робити частіше - це дуже допомагає поширенню української національної ідеї. Я от ніколи не міг подумати, що ми колись ходитимемо цими краями, вигукуючи "Слава Україні!", і носитимемо свій червоно-чорний стяг. Та й для хлопців це хороша відрада, допомагає відірватися від воєнних буднів. Щоправда, ворог зазвичай намагається зіпсувати нам національні свята своїми диверсіями та обстрілами.

- А ще до "Січі" Ви мали реальний бойовий досвід?

- Це вже давно було… У 1983-85 роках проходив строкову службу. Після того, як нашу "вертушку" підбили в Афганістані, потрапив у Єсентуки до госпіталю. Більше на бойові завдання нас не відправляли. Мав вибір: або вдома дослужувати, або - Грозний. Я вирішив закінчити службу в Чечні. З того часу минуло вже багато років, і ніколи не думалося, що доведеться згадати бойовий досвід, брати автомат до рук і захищати Україну. Але, як і кожен націоналіст, я не жалкую, що так склалося. Довгий час ніс службу в Пісках, був заїздами на Донецькому летовищі, згодом дістав поранення в ногу, контузію. Проходив реабілітацію в Грузії. По тому, побувши трішки вдома, знову повернувся назад у "Січ".

Після відомих подій 31-го серпня, нам, як націоналістичному батальйону, почали мстити: ми мусили сидіти довгий час у Кураховому, потім підрозділ відправили в Київ… Та тільки з'явилася потреба, і ми, тепер уже в складі роти, знову на "передку" захищаємо Україну.

- Вас поранили в Пісках?

- Так. То було в березні 2015-го. Це була контузія від вибуху міни. Разом з тим щось тверде попало в ногу і перебило жили. На лікування потрапив до Феофанії. Не кожному так щастить… Там мене швиденько "підлатали" і за півтора місяця поставили на ноги. Звісно, важкі контузії так просто не проходять. Мабуть, уже доведеться доживати свого віку з тим шумом у вухах і головним болем. Але нічого не зробиш - ми всі були готові віддати своє життя. Доля розпорядилась так, що я вижив…

- Пане Василю, Ви - один з найстарших бійців батальйону "Січ", дістали поранення, контузію… Що ж спонукає Вас повертатися на передову?

- Це важко пояснити… Ну, не можу я бути вдома, коли по телевізору бачу, як там стріляють по наших хлопцях. Та й що таке вік? Свою 50-ку я зустрів на фронті, скоро "стукне" вже 52. Думаю, що кожен, хто вважає себе патріотом-націоналістом, у такий час, як сьогодні, не всидить вдома і намагатиметься бути корисним своїй країни - чим зможе.

Звичайно, зараз не 2014 рік. Дуже багато сьогодні розбрату серед влади. Нам забороняють вести вогонь у відповідь, але я все одно не можу залишатися вдома. Мої рідні мене завжди підтримують. Звикли вже, знають мій характер…

- Якщо ми вже зачепили тему так званого "перемир'я", що скажете про нього як людина, що безпосередньо, на власній шкурі, відчуває наслідки такого "миру"?

- Звичайно, що негативно ставлюся до заборони відстрілюватися, коли противник валить по наших позиціях. Маємо право відкривати вогонь, тільки коли є пряма загроза життю. Як на мене, то краще підтягнути всі наші сили й вибити ворога за кордон, а тоді вже можна оголошувати перемир'я. Зараз ми сидимо в тих самих окопах, що й рік тому… Ніякого просування вперед немає.

- А що кажуть хлопці-січовики з приводу порад наших закордонних "друзів", які завзято пропонують надати окупованим територіям особливий статус?

- Звісно, проскакують тут розмови на цю тему. Ніхто з нас собі не уявляє, як ми разом з Моторолою будемо ходити Донеччиною. Це неправильно, так не може бути! Кажучи "Моторола", я маю на увазі не тільки конкретну людину. Мені йдеться про тисячі тих, які обстрілюють наші позиції та вбивають наших хлопців.

Не може бути ніякого особливого статусу. Україна - єдина. Має бути один закон, один устрій, одна влада. Ми вже побачили на прикладі Криму, як себе зарекомендувала автономія. Зробили б його свого часу областю - все було б інакше.

- Не секрет, що на початках добровольчі батальйони воювали тим, що змогли дістати, нерідко безпосередньо в бою. Після легалізації ситуація змінилася?..

- Справді, на початках було важко зі зброєю. Попервах воювали взагалі як партизани. Сьогодні ситуація змінилася. Батальйон "Січ" перебуває у відомстві МВС. Є автомати, кулемети, гранатомети - нестачі зброї та набоїв немає. Та й на фронті можна знайти все, що потрібно. Побратими завжди допоможуть, адже хочемо однієї перемоги на всіх.

- З якими ще підрозділами контактуєте на передовій?

- Біля нас на позиції стоять бійці "Правого сектору", поруч хлопці з 81-ї бригади, 58-ї. Одним підрозділам більше дозволяють, одним менше. Не можу про все розказати, однак живемо дружно. Не було ще такого, аби хтось відмовився допомогти.

- Ви від перших днів на фронті. Чи простежуєте якісь зміни в настроях та поглядах місцевих?

- Звісно, зміни відбуваються. Ще два роки тому тут рідко де можна було зустріти український стяг. Люди боялися ходити з жовто-блакитними стрічками. Зараз багато змінилося. У школах діти більше говорять українською, викладають також рідною мовою. …Якщо не всі, то більшість жителів сходу, думаю, вже усвідомили, що їхня батьківщина - це Україна, й іншої в них немає. Хоч би що ті "малороси" кричали, люди знають, де їхній справжній дім. Ще якби інформаційний простір кращий налагодити, адже жодного українського каналу чи радіо тут нема, то українізація місцевих відбувалася б набагато швидше.

…Звісно, люди тут не такі, як на заході. Братися за їхню українізацію потрібно було ще в 90-их роках. Те, що тут роблять тепер, у нас робили у 1991-95. Тільки зараз вони починають добровільно знімати пам'ятники Леніну й усвідомлювати, хто насправді приніс їхні нещастя.

- Чим сьогодні цивільні можуть допомогти воякам?

- Потрібно суто по-людськи нас підтримувати. Я розумію, що за роки війни люди звикли читати про втрати у стрічці новин, їм це починає набридати. Це відчувається по ставленню. Коли два роки тому ти повертався зі сходу у формі, до тебе ставилися шанобливіше, ніж зараз.

Цивільним, яким війна уже набридла, хочеться сказати тільки одне: не заважайте тим, які хочуть довести усе це до якогось логічного кінця - зробити Україну єдиною, могутньою, суверенною державою.

Джерело: svoboda.org.ua

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити