Вранці 24 лютого Карбон саме мав їхати на роботу в Бородянку, однак, прокинувшись від вибухів, змінив плани — вирушив до військкомату, пише "20 хвилин Тернопіль".

"Вибухи було чути в Гостомелі, недалеко від Бородянки, спершу думали, що лише залякування, вірили, що все швидко мине, — згадує військовий, — 25 числа зібралися з хлопцями з нашого населеного пункту та поїхали в Бородянку, в військкомат".

Таких, як вони, зібралося чимало — черга, тому тоді до лав ЗСУ потрапити вдалося не всім. У решти зібрали контактні дані для зв’язку. Чоловіки повернулися назад, і щодня хтось із них їздив, запитував, та невдовзі розбомбили Бородянський військкомат. Це їх не зупинило, маючи контакти, вони телефонували керівнику військового комісаріату. У перших числах березня руйнівна сила з півночі дійшла до Бородянки. Карбон змушений був рятувати сім’ю.

Дружину з дітьми, куму, яка на той час була при надії, Карбон вивіз до родичів на Рівненщину, у невелике містечко Млинів. Але сама дорога на захід була окремим випробуванням.

На дорозі — пекло. Вогонь, вибухи, дим, що заповнював усе довкола. Вони їхали крізь нього, попри плач дітей, попри страх, що, здавалося, заповзав у кожну шпарину салону. Коли родина була в безпеці, Карбон зрозумів, що не має права зупинитися — звернувся до військкомату на Рівненщині і незабаром потрапив до Тернопільської артбригади.

Тут він помітив ще один символічний збіг: саме ця бригада в той час працювала по напрямку його рідного краю, стримуючи наступ ворога.

"Якраз перед нашим населеним пунктом, перед рідною Майданівкою, окупанти і зупинилися, — каже Карбон. — Ще будучи вдома, я їх бачив".

Він пам’ятає, як неподалік від села згоріла «СОБівка» — пункт управління артилерійським вогнем, (машина старшого офіцера на батареї). Згодом, уже в колективі, почув, як хлопці згадували про той епізод. Так і з’ясувалося, що він, захищаючи Україну, опинився в підрозділі, який фактично стояв за його дім.

Спершу Карбона направили на полігон, де він проходив підготовку впродовж місяця. Після співбесіди отримав посаду старшого техніка роти охорони. Там познайомився з розрахунком і прагнув перейти в бойовий підрозділ. Через пів року таки вдалося — з роти охорони перейшов у батарею, де став головним сержантом.

Зараз — навчається, освоює тонкощі артилерійської справи. Веде облік, спілкується з військовослужбовцями, перевіряє боєздатність підрозділу, займається профорієнтацією. Працює тісно з командиром батареї. Про своїх бойових товаришів говорить із захопленням:

"Це настільки професійні хлопці! Командири гармат мають колосальні знання, кожен в розрахунку знає все про роботу команди, зброю, а номери обслуги — це справжні титани. Вони здатні зробити все за кожного, і поряд із ними постійно чомусь вчишся. Не встигаєш озирнутися, як вже опановуєш нове. Мені неймовірно пощастило потрапити в такий колектив", - наголосив захисник. 

Карбон бачив багато. Але є події, що врізаються в пам’ять назавжди.

Влучання. Хлопці блискавично спрацювали. Без команд і зволікань — кожен знав, що робити.

"Сталося найстрашніше — втрата побратима, були жахливі поранення, навіть ампутація, — з болем пригадує, як усе відбулося. — Побігли: того — туди, іншого — туди. За лічені секунди".

Обстріл тривав. Проміжок між прильотами — єдиний шанс врятувати життя, вони не зважали, що ризикують власним.

"Уявіть: вибухи, смерть на відстані кроку, а люди просто роблять свою справу, — продовжує зболено. — Кожен хотів допомогти. Бігли і не відходили, поки всіх не занесли в бліндаж".

Запитуємо про ресурс для відновлення.

"Це люди, з якими ти спілкуєшся, на їх прикладі ти не можеш по іншому: в будь-яку погоду виконують все, — пояснює Карбон. — Вони не зважають на погоду, втому чи обставини — роблять усе, що потрібно. Вони і мотивують ставати кращим".

Вдома на Карбона чекають найдорожчі — дружина і двоє діток, 11 і 8 років. Вони люблять, очікують, щодня запитують татка, коли повернеться додому.

"Багато чого освоїла дружина, — з теплом говорить Карбон. — Від найбанальнішого — як вкрутити лампочку — до важких чоловічих обов’язків".

Карбон Дивується, як вона все встигає. І дітей на тренування возить, і вся чоловіча робота лягла на її плечі, і при цьому вона залишається головною розрадою для дітей у цей непростий час.

"Нею я надихаюся так само, як тими людьми, з якими маю честь служити", — додає, пишаючись.

А ще в родині них з’явилася кішка, розповів військовослужбовець. Із символічною кличкою Джавеліна. Дружина взяла її з Бородянки, коли місто звільнили. До того в сім’ї не було жодних тварин.

Наприкінці нашої розмови Карбон бажає всім перемоги. Швидкої, хорошої, остаточної.

"Щоб більше ніхто не помирав. З нами Бог, — каже військовий, — якщо з нами такі відважні побратими".

За службу наш герой нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, отримав нагороду із рук Президента України.