На одній з вершин зробила фото у вишиванці. Про свою подорож Ореста розповіла «Суспільному».

«Зараз таке життя, що ми не знаємо, що завтра буде. Тому для мене — це поштовх не відкладати мрії на потім. Цю поїздку я планувала з жовтня.

У Непал летіла з Польщі з пересадкою в ОАЕ, адже прямого рейсу звідти немає. Орієнтовно це займе 1,5 доби. Маршрут організовувала туристична фірма. Працівники оформляють потрібні дозволи, страхівки, домовляються з гідами. Жили ми у лоджіях, тобто туристичних притулках. Умови там, звісно, спартанські. Вони не опалюються і температура там нульова, не всюди є теплий душ, а якщо і є, то він платний і час перебування в ньому обмежений — 5-10 хвилин. Туалети є, але не всюди там є вода. Інтернету немає. Їжа теж у них специфічна, дуже гостра. Основу раціону складає рис та щедро приправлене спеціями м’ясо. П’ють місцеві в горах чай масалу з молоком», - розповідає Ореста.

Каже, найважче у цій мандрівці — акліматизація. Адже в горах атмосферний тиск знижується і, як наслідок, ми вдихаємо менше кисню, може виникнути "гірська хвороба" — починає боліти голова, відчувається нудота, слабкість. Коли є ці симптоми, потрібно скидати висоту. Якщо цього не робити, людина може померти.

«Тому висоту ми набирали щодня поступово по 100-200 метрів вверх і потім знову спускалися до місця ночівлі. Тривалість нашого треку — приблизно 12 днів. Зустрічали дорогою людей з різних континентів і країн. Піднятися на гору Кала-Патхар висотою 5 645 метрів змогли не всі учасники групи. На щастя, мені це вдалося», - ділиться враженнями тернополянка.

Лише зараз, коли Ореста здійснила свою мрію,вона починає усвідомлювати де побувала та переживати інші відчуття, адже під час мандрівки пам’ятає відчували лише захоплення та сильну втому.

З собою в Гімалаї тернополянка взяла два важливі атрибути – прапор України та вишиванку, яку їй подарувала покійна бабуся, з якими сфотографувалася біля гори Ама-Даблам. Сорочку мандрівниця незмінно бере з собою у подорожі, адже, каже, їй вона гріє душу та тішить згадкою про бабусю.