Він розповів Суспільному, що мріяв про військову службу, до неї його спрямовував батько. Історія захисника з Тернопільщини, який боронить Україну від російських окупантів у нашому інтерв’ю.
- Як розпочалася твоя служба в ЗСУ?
- Я підписав контракт у 2016 році. Раніше служив у 80 десантно-штурмовій бригаді.
- Ти хотів бути військовим?
- Так, це мій покійний тато, царство йому небесне, мене спрямовував. І все, я вирішив, що маю бути військовим. І жодного разу я не пошкодував, що у Збройних силах України.
- Як ти сприйняв повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
- Воно до того йшло. Я навіть зі своїм побратимом говорив, що рано чи пізно цей момент настане. Але сподівалися на краще і робили все можливе, щоб воно так далеко не зайшло, як зараз. Зараз теж робимо все можливе для того, аби швидше ця війна закінчилася.
- Де саме з 2016 року ти був?
- Був у Широкиному. Ми тоді змінювали 501 окремий батальйон морської піхоти. Нас прикомандирували до 79 бригади. А я був протитанкістом, зі "Стугною" працював.
- "Стугну" вивчав сам чи навчання проходив?
- Зі "Стугною" я навчився працювати на навчаннях. Я вчився на "Стугні" і так сталося, що я став протитанкістом.
- 24 лютого 2022 року, коли відбулось повномасштабне вторгнення, що ти робив в цей день?
- Я звільнився з 80 десантно-штурмової бригади і підписав контракт у військкоматі в себе в районі. В той день я якраз їхав на роботу. Дзвонить до мене мій командир і каже: "Тиса, почалося". Ну, я зрозумів, що повномасштабне вже.
- А з часу повномасштабного вторгнення, де ти воював?
- Ми були в районі Бахмута. Там виконували штурмові завдання, виконували оборонні дії.
- Розкажи про свій перший бій. Чого тоді більше відчувалося: зосередженості, страху, адреналіну?
- Ну, страх завжди є. Найперший бій, коли я працював зі "Стугною". Нам прийшло завдання в Широкине. Сказали на рубіж розгортання висунутись і підбити танк. Отоді був і адреналін, і страх. Це все вкупі поєдналося. Виконали ми це завдання. Все нормально.
- Ким для тебе є твої побратими?
- Побратими для мене є частиною мого життя. Це більше, ніж брати. Бойові побратими, з якими я завдання виконую бойові і з якими ще в майбутньому буду виконувати ці завдання, — це хлопці з великої букви. На жаль, так сталося, що зі старих моїх побратимів одиниці залишилися. Це для мене дуже болісно.
- Яке зараз твоє основне завдання? В чому воно полягає?
- Я командир відділення, я відповідаю за людей, за своє відділення. Під час бою ти про себе не думаєш. Ти думаєш про своїх побратимів, щоб все було добре. Мої побратими — це прекрасні люди, прекрасні воїни, патріоти. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав, як вони.
- Який день на війні тобі запам’ятався найбільше?
- Це коли ми виконували бойове завдання. Так вийшло, що я отримав контузію. Мене відправили після госпіталю на реабілітацію додому. На другий день моєї відпустки дзвонить до мене колишній мій командир з 80 десантно-штурмової бригади. Сказав, що загинув мій друг. Друга звали Рудий Андрій Ярославович. Він теж з Тернопільської області. Ми виконували з ним бойові завдання. Він мені був більше, ніж друг. Він мені був більше, ніж брат. Я спочатку не вірив. Я дзвонив до своїх знайомих. Дзвонив ще раз перепитував у свого командира колишнього. Мені сказали, що дійсно це так, підтвердили, — він загинув. Його хотіли врятувати польові медики, не вдалося. Дуже багато крові він втратив. От і все. Цей день — це для мене трагедія.
- Що плануєш робити після перемоги?
- Я, як був військовим, так і залишуся військовим. Я кар’єру військового не хочу залишати. Це моє. Залишити стільки праці – я не можу так. Буду продовжувати вище й вище рухатися.
