Ніна Букачевська родом зі Слобожанщини. Народилася в селі Олексіївка на Харківщині. Втім, вже майже 50 років живе в Тернополі. «Тернополянам» розповіла свої та родинні спогади про голодомори в Україні.
В 1947 році пані Ніні було якраз 10 років. Жінка каже, - дуже добре пам’ятає той час. Це було страхіття.
«Ми з мамою жили в радгоспі в Золочівському районі Харківської області з 1944 по 1947 рік. Це мабуть єдине місце, в ті часи на Східній Україні, де не було голоду. Директор нашого радгоспу давав муку щомісяця, їжу в їдальнях. Всі жінки були самі, тримали корови. А чоловіки ще не повернулися з війни. Якщо була корова, то голоду не було. Тому особисто ми з мамою голоду не зазнали. Ми мали продукти, продавали молоко і за ті гроші могли собі дозволити купити необхідне. Не знаю, щоб хтось в тому радгоспі голодував. Спершу ми і не знали, що навколо нас – голод», - розповідає Ніна Букачевська.
На фото Ніна Букачевська в дитинстві
На початку 1947-го року батько пані Ніни повернувся з війни і вони з мамою й татом переїхали з радгоспу в село Дунайка. Зараз це Білгородська область в Росії.
«Тоді це була Харківська область. Отам я побачила жахіття. Я боюся це згадувати і розказувати навіть своїм дітям чи внукам. Я пам’ятаю, що тоді дозволили всім, хто може – виїхати з села. Тоді всі куди могли їхали. Багато людей з села поїхали в Краснодарський край. Наші родичі поїхали в Білорусь, сусідка навпроти поїхала на Дальній Схід, інший сусід в Киргизію до сина. Хто де міг то й тікав. Але старі люди і маленькі діти залишалися. За ними часто залишалися дорослі, щоб наглядати. Пам’ятаю, пусті хати і що вікна були забиті дошками. Страшно виглядало, бо багато таких хат було. Пустка», - пригадує пані Ніна.
Жінка каже, що не знає, чому не було що їсти.
«Ми коли приїхали в 47-му році з радгоспу, в нас все було. Тата тоді тільки з армії після війни відпустили. Ми побачили – що насправді робиться. Тоді мене, 10-річну, мама відправила в сусіднє село Мокра Орловка, там родичка жила. Дали мені молока, щоб я їм принесла. То 3 кілометри. Я прийшла туди, заходжу в хату, а вони мене по імені кличуть. Це моєї прабабусі сестра і її дочка були. Дивлюся – а вони пухлі від голоду на підлозі лежать. Не рухалися. Я кажу: «Я вам молока принесла». Вони кажуть: «Добре, розпали нам лежанку і зроби нам ще оладів, з конюшини». Я сказала, що не вмію. Тоді та жінка покотилася, бо не могла ходити, я принесла хмизу, вона розпалила і я їм насмажила оладів з тої трави. Потім я ще раз до них приходила, принесла молока. І вони відійшли, повставали і вже були нормальні, самі приходили до нас за молоком», - каже Ніна Букачевська.
В її сім’ї була корова і це врятувало від голоду багатьох людей.
«У нас була корова і тоді мама організувала, що по родині, в кого не було корови, приходили по розкладу до нас і ми ділились молоком. І так та наша корова врятувала нас і наших родичів від голоду. Мені дивно, що в кожному колгоспі були молочні ферми, а нікому і стакана молока в такий голод не давали. А якби давали, то люди б не пухли. Бо пухлі люди - це страшна картина. Як вони виглядали - то дуже страшно. В нас на вулиці в Дунайці лежали пухлі і мертві люди. Вік моєї бабці, майже всі вимерли від голоду. Їхні тіла люди з вулиць забирали і хоронили. Тоді німці дозволили церквам працювати і священники ховали тих людей. Було дуже страшно. Такий голод був допоки ячмінь не дозрів», - згадує пані Ніна.
Вона розповідає, в той час її батьки намагалися допомогти всім родичам.
«Тоді ж мій тато пішов до родини в село за 15 кілометрів. Вони теж в радгоспі жили. Тато приходить – а там всі пухлі. І він взяв звідти до нас мого двоюрідного брата Колю, він теж був пухлий. І жив він в нас деякий час, щоб не голодував. Тоді мама з татом старалися допомагати всім родичам. В кого не було корови», - додає Ніна Букачевьска.
На фото брат Коля
З родинних історій жінка знає й про голодомор 1932-1933 років. Втім, про ті часи родичі говорили не охоче й не хотіли згадувати ті жахіття.
«Про голод 32-33 років мені більше розказував тато. Мама не хотіла то згадувати, бо сприймала це як нарікання на долю. В той голодомор мої батьки нелегально жили в Харкові. Казав тато, що дуже багато мертвих людей лежало на коліях біля міста.
Ще батько розказував страшну історію. Одного разу він стояв в черзі за хлібом. А відрізнити сільських і міських жителів було дуже легко за одягом. І під харківський магазин приїхала машина, всіх сільських знесилених людей позабирали і вивезли в яр. Зараз цей район називається Павлове Поле. Всіх тих людей скинули в ту яму помирати. Але мій тато, він був сильніший, і ще якийсь чоловік з ним, змогли вибратися. А інші там так і померли голодною смертю», - розповідає пані Ніна.
На фото батько Ніни Букачевської Костянтин
Жінка каже, що в родині за той голодомор не дуже згадували. Тільки якщо про когось конкретного говорили, то казали: «А, та вона в голод померла. А, та він в голод помер». Ніяких деталей і жахіть ніхто не розказував.
«Ще тато розказував, як одного разу він з сестрою вирішили поїхати в село до родини. Не знаю, яка зараз це область, пам’ятаю, що станція Козачок. Приїхали, заходять в село – а немає ні душі. Стоїть чорна дошка, чорний прапор. Ні кота, ні собаки. Все село вимерло. А ці ж люди жили там віками, працювали на тій землі. В чому вони так завинили, що їх так знищили?
Наші родичі жили ще в селі Почаїв, воно недалеко. Моя бабуся і прабабуся звідти. Вся мамина родина по бабці. То мама казала, що всі вимерли в голод. Вся її родина. Залишилась тільки одна двоюрідна сестра. По дідові теж померла його жінка і старшого брата діти від голоду. Мама ще розказувала, що маленький Ваня побачив на сусідському городі зелену цибульку і побіг зірвати. А сусід за тим хлопчиком, щоб не рвав. Поки сусід добіг, то Ваня вже впав і помер від голоду на городі біля тої цибульки. Йому було рочків 5. Це мій двоюрідний брат», - розказує Ніна Букачевська.
Знає жінка й про те, як в той час люди від голоду сходили з розуму.
«Ще знаю, що від голоду сходили з розуму. Сидів мій дядько і почав ногами рити землю. Вирив вже глибоку яму ногами. Щось йому зробилося. Його сестра то побачила і теж з нею щось сталося, вона почала тікати кудись. Тоді діда брат їх двох зловив і відвіз в інтернат в Харків. І так врятував їх від голоду, бо там годували», - додає пані Ніна.
Жінка каже, що з сіл людей тоді не випускали.
«Стояли на головних дорогах озброєні люди і не пускали. Ще десь в 30-му році тато мій таки вирішив втекти з села. Він був сильний і бистрий. Вихватив рушницю в того військового і кинув в посадку. Поки той шукав рушницю, тато між деревами втік в інше село. А там його посадили в бочку з квашеними огірками і так довезли до Харкова, ніби на базар», - пригадує Ніна Букачевська.
Жінка зі сльозами на очах розповідає спогади про ті часи і додає: «Ці історії показують, що якщо люди не люблять Бога і ближнього то виходять такі трагедії. Це рукотворна трагедія, яка залежала від людини. Це було сплановано все, щоб винищити людей. І ніхто за то не поніс відповідальності».
На фото батько Ніни Букачевської Костянтин
