Їжаку дали ім’я Йозя. Ще малесеньким його покинула мама, яка понад п’ять років жила у сім’ї Запіченків в селі Городниця у закинутій собачій буді, пише Наш день. Їжачиха кожного року навесні виводить малюків – переважно троє, торік було п’ятеро. Коли тваринки добре підростали, набиралися сил, вона з ними йшла з подвір’я, а через певний час поверталася одна, почувалася тут в безпеці. Її любили.
«Ми з мамою Ксенією раді такому сусідству. Вони не причиняли ніякої шкоди. Навпаки, упродовж цих років ми не мали клопоту із шкідниками, не було ні гусениць, ні равликів, ні слимаків, ні жаб, ні вужів, як траплялося в інших, – розповідає Вікторія Запіченко. – Ми підгодовували їжаків, міняли солому у буді. З ними подружились наші домашні улюбленці – коти і собака. Їжею діляться».
До речі, Барсик добровільно зрікся своєї буди, коли побачив там непроханих гостей. Охороняв їх і нікого не допускав, коли ті спали. Так було і цього разу. Місяців два тому народилися їжаченята. Коли їжачиха вигулювала їх, господарі бачили трьох. Двоє були міцненькі, добре бігали, третє виглядало кволим.
«Ми відчували, що скоро вони нас покинуть, – продовжує жінка. – За пару днів так сталося. Однак найменше залишилось або його залишили, покинули, каже пані Вікторія. Люди пошкодували малечу – безпомічне, справжній сіренький клубочок розміром з добре яйце. Сподівалися, що мати за ним повернеться».
«Не було її день, другий, а на третій уже малюка не було, – згадує пані Вікторія – Подумали, їжачиха забрала. Проте через день приходить сусідський хлопчик Віталик, в руці тримає їжаченя. «Ваше? – питає. – У рові знайшов, певно, загубилося…» Глянула: так, воно. Напевне, шукало маму і заблукало. Добре, що дитина принесла його, бо того ж вечора і наступного дня пішли дощі, замерзло б, бідне. А хлопчик знав про наших колючих мешканців, я для підгодівлі брала у них молоко».
Малюку люди зраділи, а от що робити з ним далі, не знали. Взяли спочатку до хати. Чомусь подумали, що це дівчинка, назвали її Йозя. Обігріли, погодували молоком.
«Вона й заснула, як немовля, – усміхається пані Вікторія. – Я взялася вишукувати в інтернеті й писати в соцмережі, що робити в такій ситуації. Згодом розповіді про повсякденне життя Йозі, її фото та відео виставила в інстаграм. Посипались уподобання та коментарі з порадами. За декілька днів у моєї підопічної з’явилось більше тисячі прихильників. Усі переймалися її долею, давали поради. Словом, наша Йозя стала зіркою інстаграму…»
Жінка деякий час перетримувала їжаченя у літній кухні в клітці. Годувала вареним яйцем – жовток їло, білок ні, а ще молоком, сирою печінкою, кормом для кошенят. Маля йшло на руки, забігало в хату, нікого з домашніх не боялося. Стало поправлятися, голочки почали міняти колір зі світлого на темніший, стали колючими. За місяць і не впізнати – розміром як відкрита долоня.
Їжаченя живе в буді, де народилося, спокійно бігає подвір’ям, інколи забігає у квітники. Собака Барсик знає усі його вилазки, коти теж з цікавістю спостерігають за ним, а от коли чужий хтось захоче подивитись чи погладити мале, одразу усі обступають і не допускають близько, що дуже зворушливо.
Зараз Йозя сама здобуває їжу. Дорослішає. І не за горами той час, коли і вона покине цей двір. Пані Вікторія це прекрасно розуміє й зізнається: їй сумно буде розлучатися, звикли один до одного. Але це – природа, і відбувається все так, як має бути.
