Дуже теплі дитячі спогади у мене викликає Різдво.

Моє село Вигода знаходиться далеко від цивілізації, мабуть, тому й збереглися архаїчні звичаї, які пам’ятаю досі.

Напередодні Різдва була така давня традиція (можливо, в когось вона й досі є). Моя мама готувала кутю, накладала зверху на калач, зав’язувала все це в хустину та давала мені. І я ходив цілий день, перед Святою Вечерею просити всіх родичів, хрещених до нас на кутю.

Родини в нас було багато, але я ходив ще й до сусідів, і до знайомих. Заходи до хати, ставив хустину та кликав на вечерю. Люди питали, як здоров’я в батьків, що нового та пригощали. Хтось давав горішки, хтось давав цукерки, а хтось міг і карбованця дати. Я перед вечерею йшов додому з нормальною «касою», яку витрачав потім на свій розсуд.

Тоді ще були кучугури снігу, не так, як зараз. І я, малий, між тими купами пробирався від хати до хати. Потім повертався додому, ставив хустину з калачем і кутею на центр столу.

Та одразу ми не сідали за стіл. Чекали, допоки тато прийде з церкви. Ось коли він вже повернувся, ми брали спочатку святу воду і ходили освячувати всю господарку: свині, корову, кури, гуси,- все, що було в хлівах. Кидали всім поїсти, а вже тоді йшли до хати.

В хаті теж була незвичайна атмосфера. Під обрус ставили багато сіна, але так, щоб можна було і страви поставити. А ще сіно стелили під стіл. Батьки казали до нас, малих: «Ну, давайте, квокати!». Ми лізли під стіл і починалася вистава. Грали в півників, курочок, кукурікали, квокали. Мама за це давала нам ласощі. Аж після цього ми усі сідали вечеряти, запалювали свічку.

На столі було традиційно дванадцять страв, але скромних. Ми зараз теж традицію з 12-тьма стравами підтримуємо, правда, онуки не квокають. Спробую повернути цю традицію в цьому році, поки маю сили. Це було таїнство, мені цього дуже бракує.

Зараз дуже тепло на серці від тих спогадів. Традиції справді мають неабияку силу. Бережіть їх!