Вони започаткували проект #історія_одного_експоната. Найновішу розповідь підготувала науковий співробітник музею Оксана Зборівська про козацькі люльки. Усю інформацію можна також знайти на сторінці музею у фесбуці.
В Україні люлька з’явилася на початку XVII століття, проникнувши з Оттоманської імперії та стала надзвичайно популярною серед козацтва. Серед молодих запорожців люлька була ознака молодечності та сили, серед зрілих – символом розсудливості й авторитету, для старших – прикметою досвіту і мудрості.
У козацького товариства було багато різновидів люльок, та найбільшою популярністю, на думку дослідників, користувалися коротенькі файки, так звані «носогрійки», або «люльки-бурульки». Крім них, були і ковані міддю «княжі», і завбільшки з великий кулак «люльки-мугурки», і плескуваті «сорочинки». На особливу увагу заслуговує чорнолощена люлька, виготовлена із застосуванням форми. Невисоку чашечку у формі глечика і конусоподібну основу чубука прикрашали геометричним орнаментом у вигляді концентричних ліній. Цей орнамент прокреслювали по сирій глині. Кожен завзятий курець люльки скаже, що смак тютюну сильно змінюється в залежності від того, з якої породи дерева вона вирізана. Запорожці вирізали собі люльки тільки з особливих порід – перш за все з вишні, а також із груші, липи і вересу. За народними повір’ями, в жодному разі не можна було різати люльку з осики – проклятого дерева, бо на ньому Юда повісився. Не можна було різати люльки також з дуба – бо це священне дерево для слов’ян. Практично не робили люльки і з хвойних порід – сосни і ялини, оскільки їх смолистий запах геть перебивав аромат самого тютюну.
«Чашку» люльки найчастіше ліпили з глини і обпікали на вогні, проте збереглося багато зразків із вулканічного туфу або інших, переважно м’яких, гірських порід. За зовнішнім ободком «чашки» нерідко наносилися сакральні візерунки – карби, що часто можна зустріти і на кобзах, і на тростинах, і на костурах. Уже в саму чашу трубки вставляли «втулку», виточену з дерева. «Чубук» виготовляли також з дерева, наприклад, з клена.
Люльку запорожець носив найчастіше або на своєму широчезному поясі, використовуючи його замість кишень, або в накладному мішку, що також кріпився до пояса, або ж ховав за відворот своєї знаменитої смушевої шапки. Іноді люлька для козака була важливішою за сім’ю. Народна пісня «Ой на горі та й женці жнуть» розповідає, що навіть сам кошовий отаман Запорізької Січі «поміняв жінку на тютюн та люльку, необачний»:
Запорожці берегли люльку і вважали своєрідним талісманом. Бувало якщо люлька ламалася господар міг захворіти, або навіть померти. Не дарма гоголівський Тарас Бульба не хотів залишати свою люльку на полі бою! Втім і в полон він якраз потрапив через те, що саме люльку втратив.
Процес паління люльки для козаків був не лише способом життя, а й перетворився насамперед на лікувальну дію. Крім рослин із суто лікарським впливом, в суміш для паління додавали також трави, які мали більш символічне, а іноді навіть ритуальне значення. Наприклад, сушене листя та квіти терну викурювали після поранення для очищення крові, сушений полин розвіював погані – чорні думки, ковилу використовували для поліпшення зору. Однією з найцікавіших трав, яку вживали в курильних сумішах був буркун жовтий. Сушені верхівки з листям і квітами буркуну містять в собі багато речовин, а також – кумарину, що має протисудомну дію, проте пригнічує нервову систему і дає певний галюциногенний ефект. Запорожці, знаючи про цей незвичний вплив, курили тютюн із домішками буркуну після бою. Це дозволяло відволіктися від думок про вмираючого ворога або побратима. У знахарській практиці «характерники» (запорізькі чародії) вживали й інші містичні рослини. Наприклад, «розрив-траву», яка, за легендою, відмикала будь-які замки і кайдани, «одолень-траву» (ймовірно, так називали латаття, бо в переказах вона росте на озерах), яка допомагає здолати будь-якого ворога. Був у їхньому травнику також «цвіт папороті», за допомогою якого можна відшукати скарби.
Колекція люльок у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею велика і дуже цікава. На сьогоднішній день вона нараховує біля 300 екземплярів цілих і фрагментарних. Переважна більшість люльок виготовлені з кераміки коричневого, сірого, каолінового (білого) кольору. Вони датуються XVII – XIX ст.
У фондовій збірці є люльки у вигляді квіткових пелюсток, глечикоподібні. В різний час і по-різному ці унікальні експонати потрапили до нашого музею.
Але особливий інтерес викликає люлька, що знаходиться у залі стародавньої, середньовічної та нової історії ТОКМ, оскільки привертає увагу відвідувачів своїм незвичним зовнішнім виглядом. Вона виготовлена з дерева, центральна її частина має вигляд голови вусатого чоловіка у чалмі. Поверхня вкрита лаком коричневого кольору. Традиційно цей трофей приписують турецькому візиру Карі-Мустафі, який втратив його під час битви під Віднем у 1683 році. Можливо, це тільки легенда, яка в наш час не підтверджується ніякими доказами.
