Великі подушки густого хмаровиння пролітали і пролітали над Тернополем, кидаючи тіні на нерівно порізані килими полів та домів. Чим вище ми здіймались до сих череватих хмар-овець на небесному пасовищі, тим більше стискувалися та меншали будови під ногами. Ще декілька сотень метрів угору до завислих у небозводі білих копиць – і людські спорудження перемінювалися на зібрані докупи мізерні крихти. А між тим розпорошеним архітектурним напиленням – синява дзеркала Тернопільського ставу.

Проносилися і над озером повні хмарини. Певне, хотіли води набрати з нього у свої боки чи, може, навпаки, долити. Не долили, тільки невпинно відкривали та закривали рельєфи неба. Потім отара побільшала. А ми, які спершу разом з молочною ватагою ганяли по небесних просторах, тепер опустилися до своїх широт. Ну що ж, побували в гостях у хмаровиння і час повертатися.