«У 2022 році я сказав побратимам: 23 вересня 2026 року мені виповниться 60 років, я звільняюся за віком. І щоб нікому не було образливо, до цього дня війна має закінчитися, аби ми всі повернулися до своїх родин», — посміхається сержант Віктор.
Він — уродженець Тернополя. До повномасштабного вторгнення єдиним військовим досвідом була строкова служба за радянських часів. Проте чверть століття Віктор присвятив медицині — 25 років працював фельдшером на швидкій допомозі в рідному місті.
Рішення піти на фронт Віктор прийняв одразу: «Захист Вітчизни. Дуже негативно поставився до того, що наш колишній "братній народ" посягнув на наш суверенітет. Своїм обов’язком вважав стати на захист і об’єднатися з усіма, щоб дати гідний відпір».
Вже на другий день повномасштабної війни він прийшов до військкомату, пройшов комісію і того ж вечора, о 22:00, був у підрозділі.
Від бойового медика роти — до фельдшера медпункту
Майже чотири роки Віктор прослужив бойовим медиком у роті вогневої підтримки.
Згодом, коли виникла потреба в фахівцях із профільною освітою, обійняв посаду фельдшера медпункту 3-го батальйону.
За роки війни боєць пройшов найгарячіші точки фронту: Донеччина, Куп’янськ, Сумщина, Харківщина, Покровський напрямок.
Досвід цивільної роботи на «швидкій» став для нього міцним фундаментом: «Мені не було важко проходити моральні пороги, адже на "швидкій" за 25 років я побував у різних ситуаціях. У військовій медицині сфера навіть більш вузькопрофільна — в основному травми та поранення».
Втім, Віктор підкреслює, що робота бойового медика — надзвичайно відповідальна та важка: «Виконуєш усі ті самі обов’язки, що й звичайний стрілець, але крім того маєш додатковий рюкзак медика. Так само заходиш на бойові чергування і в разі потреби надаєш допомогу».
За час повномасштабного вторгнення характер бойових дій та надання медичної допомоги кардинально змінилися: «У 22-му році чекали темної пори доби, щоб вивезти поранених. А зараз і вдень, і вночі небо контролюється ворожими дронами. Ворог так само переймає наш досвід. Основна проблема — це доставити пораненого до медиків. Але люди в процесі війни здобули медичний досвід і самі навчилися надавати собі першу допомогу та чекати на евакуацію».
Незважаючи на складність евакуацій, підрозділу Віктора вдалося зберегти життя багатьом бійцям.
Удома на Віктора чекають дружина, донька, двоє онучок, зять, брат та батьки.
Найбільше, за словами захисника, його підтримує дружина та донька.
