Про побут у китайському селі жінка розповіла журналістці Наталії Лазуці  для видання pro.te.ua

«Це село недалеко від нас. Їхати стільки ж, як із Кременця до Тернополя, приблизно 70 кілометрів. Там спокійно, чисте повітря. У місті все сіре – навіть небо. А в селі ввечері навіть зорі видно», – каже Світлана. 

Світлана розповідає, що недавно село хотіли повністю знести, аби звести новобудови, але місцеві жителі відмовилися від цієї ідеї.

«Планували будувати багатоквартирні будинки і супермаркети. Але чоловік переконав батьків і сусідів не погоджуватися. Сказав: “А як ви будете добиратися до поля? Де гарантія, що у вас не відберуть землю?” І село залишили. Я дуже тішуся, що воно залишилося. Можна хоча б вирватися з великого міста», — розповідає жінка.

Будинки у китайському селі схожі між собою, вкриті червоною черепицею.

«Червоний колір у Китаї символізує удачу і щастя. Вважають, що така черепиця приносить позитивну енергію», — додає Світлана.

Каже, що китайці невибагливі, для них головне — мати їжу й дах над головою.

«У них ніде немає фіранок чи штор. Люди прості й добрі. Завжди пригостять чаєм, арахісом чи насінням. У праці дуже схожі на українців — зранку до ночі в полях».

Світлана залюбки долучається до господарства батьків чоловіка.

«Мають великий черешневий сад, вирощують просо, кукурудзу, капусту, перець. У селі майже нема корів, зате багато кіз — м’ясо кози тут дороге», — каже жінка.

Вона також освоїла китайську кухню.

«Мої улюблені вареники — з пекінською капустою і м’ясом. Борщ оцінила тільки сестра чоловіка, зате всім сподобалися деруни», — усміхається Світлана.

Зізнається, що спершу місцеві жителі побоювалися білявої українки.

«Мене дивували, бо в селі ніколи не бачили іноземки. З часом усі звикли, тепер вітаються і ставляться дуже добре».

Серед місцевих традицій жінку найбільше здивувала сезонність харчування.

«Китайці радять взимку їсти редьку і пити гарячий чай, а влітку — імбир. Не п’ють холодну воду, бо вважають, що від неї болить живіт. Старші кажуть, що довголіття — у простій їжі: рис без солі і чай без цукру».

Попри все, єдине, до чого Світлана досі не звикла, — відсутність особистого простору.

«У шостій ранку можуть стукати молотком під вікном чи зайти до кімнати, коли я говорю. Це мене трохи дратує», — сміється жінка.