Його шлях до війська почався ще під час строкової служби, коли вперше відчув, що військова справа – це не просто професія, а покликання.

По закінченню строкової служби повернувся до мирного життя. Максим працював на залізниці, але з початком повномасштабного вторгнення без вагань повернувся у стрій та уклав контракт зі знайомим підрозділом. А про своє рішення відправитись на фронт тримав від рідних у таємниці.

"Не хотів, щоб хвилювались. Повідомив уже тоді, коли був на фронті. Перше відрядження було на Донецький напрямок, у Покровський район. Саме там уперше відчув справжній запах війни – гар, метал, землю після вибухів. Цей досвід неможливо забути. Тоді усвідомлюєш, наскільки важлива підтримка побратимів. Як швидко між вами з’являється зв’язок. Не формальний, а справжній, родинний", – згадує Максим.

Серед особистих оберегів Максим зберігав медальйон, подарований друзями, а перед кожним виходом на позиції завжди читав молитву. Каже, що це допомагало заспокоїтись і налаштуватись.

Максим Марчук – один з тих, то обороняв Покровськ.

Там було дуже важко, але гвардійці вистояли і не дали ворогу просунутись

"Перемога – це не лише коли ворог відступає. Це, коли ти долаєш власний страх, коли не здаєшся навіть тоді, коли здається, що сил більше немає. Це перемога над своїм мисленням. Пам’ятаю, як сидів в окопі. Над головою гуділи дрони, у повітрі свистіли снаряди. Стискав у руках автомат і думав лише про одне – вистояти й повернутися живим. Ми всі тоді були маленькими, але незламними частинками великої війни. Нас не зламали", – розповідає гвардієць.

За сумлінну службу та мужність військовослужбовець був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».

 У кожній історії таких воїнів, як Максим, – справжня сутність української незламності.

Це – люди, які не просто боронять країну, а щодня доводять світу: українське військо найміцніше і найпрофесійніше.