27 січня під час виконання бойового завдання в Донецькій області, поблизу населеного пункту Дачне, після влучання трьох FPV-дронів він втратив обидві ноги. 16 годин пробув у турнікетах, тож 28 січня у Дніпрі Володимиру провели високу ампутацію нижніх кінцівок. Крім цього, в нього ще й осколкове поранення в нирку, пише zahidpres.
Наразі триває процес лікування. Захисник вже переніс 12 операцій і має надію на хороші протези. У нього є шанс поїхати в США, в штат Міннесота, щоби протезуватися у Protez Foundation.
Аби пришвидшити цей процес, рідні та друзі Володимира Ніколайчука нещодавно розпочали збір коштів на сучасні протези, щоби він після необхідної реабілітації зміг повернутися до активного способу життя. Тому просимо усіх небайдужих долучитися до цього збору. Давайте разом допоможемо Володимиру здійснити його мрію – стати на протези і ходити!
Ціль – 1 000 000 грн.
Карта дружини Володимира Ніколайчука – 5168 7451 4479 5256 (Ніколайчук Оксана Сергіївна).
Важкопоранений захисник родом із с. Хорошів, Білогірського району, Хмельницької області.
На війні з 19 років. До цього мав кілька легких поранень і численні контузії.
8 років тому встиг одружитися. Йому було 20 років, а його обраниці Оксані – 18.
У молодого подружжя підростає семирічна донечка Евелінка, котрій Володимир пообіцяв, що стане на протези і буде ходити.
У госпіталі біля сина і чоловіках по тижнях чергують мама і дружина, а про Евелінку піклується теща.
Окрім рідних і друзів, Володимира провідують і волонтери.
Зокрема Альона Авакян та її 11-річна донечка Тетяна, які дуже пройнялися через його важке поранення, тому роблять усе можливе, щоби підтримати захисника, надихнути його на подальшу боротьбу за власне здоров’я.
Саме вони стали ініціаторками для написання цієї статті. Вражаючу історію військового з позивним «Павук» подаємо з перших уст.
У 19 років підписав контракт
«Після закінчення школи я працював зварювальником. В 19 років підписав контракт. Був на Авдіївській промзоні. Тож моя війна розпочалася під кінець 2015 року. З незначними перервами воював до січня 2025 року. У 2017 році мав легке осколкове поранення. Щодо кількості контузій, то вже збився з ліку. До теперішньої важкої травми – високої ампутації обох ніг два рази лежав у госпіталі, де мене прокапували, а тоді знов повертався в стрій.
Спочатку служив у 130-му розвідувальному батальйоні, тоді в 109-му гірсько-штурмовому батальйоні, згодом у 10-тій окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс», а останнім часом – у 33-тій окремій механізованій бригаді.
До контузій я був штурмовиком, але після лікування мене перевели в 33-тю ОМБ на посаду гранатометника. Своє найважче поранення отримав на Мар’їнському напрямку. Ми стояли під селом Побєда, потім в Кураховому, тоді в Дачному. В нас там розбили батальйон, залишилося лише семеро бійців. Тож нас вивели на відновлення, дали нових людей. За місяць ми їх навчили. Піхота пішла на штурм, а ми їх прикривали. Біля Дачного на цвинтарі 27 січня цього року я отримав своє важке поранення. Це було скиди з трьох FPV-дронів і всі в ноги.
Перед тим по рації зі мною зв’язався командир, який наказав перевірити укриття за цвинтарем і, якщо там все чисто, то перенести гранатомет ближче, щоби краще вражати ворожу піхоту. Я погодився і сам пішов перевіряти. Командир дав наказ виходити.
Був 16 годин у турнікетах
Я йшов посадкою і нічого не чув, хоча звук FPV-дрона, як правило, чути за кілометр. Я трошки пробіг, зупинився під деревом, щоби послухати, чи небо чисте, тоді йшов далі з автоматом, в броні, в касці. Як тільки вийшов з тієї посадки, то вирішив йти посеред могил, бо там росли туї, під якими можна сховатися.
Туди мені залишилося 15 метрів пробігти. Я пробіг десь метрів 5, як побачив над головою три дрони-камікадзе. Я навіть не зрозумів звідки вони взялися. Перший влучив в ноги. Я досунувся до пам’ятника і заховався під тую. Другий дрон облітає і хоче мене влупити в спину, але зачепився за тую, вибухнув, посипалися осколки. Мені з рота й вух потекла кров, я витирався, не дивлячись на ноги, куди влучив третій дрон. Тоді я побачив, що на правій нозі в мене відкритий перелом, кістка стирчить. Я правою рукою зриваю турнікета з плеча, затягую цю ногу, але кістку не вправив. Кров юшить, всі артерії і вени перебиті. Думав, що друга нога ціла. Але коли придивився, то зрозумів, що на ній закритий перелом. Лівою рукою зриваю турнікет із правого плеча, накладаю його на два пальці вище поранення, бачу, що шматка м’язів нема. Розумію, що дві ноги перебиті.
Тут чую, що знову летить дрон. Розумію, що він буде мене шукати. Відчуваю дикий біль, бо затягнуті турнікети, але знайшов в собі сили відповзти в глибину під дві великі туї. Тоді зірвав аптечку, витягнув із неї скотч. Підповз до могили зі старим дерев’яним хрестом, зломив поперечку і постав до ноги, де закритий перелом, обмотав скотчем. Довшу палку від хреста примотав до другої ноги з відкритим переломом. М’язи розірвані згорнув у штани, змотав тим скотчем докупи обидві ноги, зробивши собі риб’ячого хвоста. Розумію, що FPV буде мене шукати. І тут я побачив свіжу могилу, на якій багато вінків. Я висунувся на ту могилу, вкрився цими вінками. Як зараз пам’ятаю, там була похована Олійник Олена. Так я лежав, йшла вже десь четверта година. Розумів, що в мене розпочався турнікетний синдром і ноги мені одріжуть. По рації командир мені сказав попускати турнікети і тампонувати, але я відповів, що важкий і з ніг у мене фарш. Я подав запит на евакуацію.
Коли смеркло, то вийшли мої хлопці, знайшли мене на тій могилі і хотіли взяти за ремені з броніка, щоби сунути, але не змогли. Тоді взяли спальник і потягнули мене в укриття. Я був при свідомості. Всі сиділи і мовчали. Їжі не було, дуже хотілось курити.
«Павук, ти маєш вижити!»
Тоді на зв'язок вийшов комбат і сказав доставити мене на точку евакуації. Хлопці мене знову витягли по тих сходах, під’їхало авто, комбат вискочив, закинули мене і ми поїхали. Він мені всю дорогу підкурював сигарети і кричав: «Павук, ти маєш вижити!». А я нижче поясу вже нічого не чув.
Коли мене довезли на стабілізаційний пункт, там з мене зрізали все повністю, стабілізували і відправили далі. Я не втрачав свідомості, доки не доїхали до Дніпра. Там дали наркоз, а коли я прокинувся, то зрозумів, що без ніг.
Від наркозу відходив дуже важко. Мені видавалося, що жінка збоку є, що я ряжанку якусь купляв. Я ставав на культі і падав. Коли прокинувся в реанімації, кажу до лікаря: «Де тут холодильник? Я зранку в магазин ходив, треба ряжанку поставити». А він мені відповідає: «Простирадло опусти». Я роблю це і бачу замість ніг два кавуни. Все болить. Мені колять знеболюючі.
Починаю шукати свій телефон. Пригадую, що тримав його на грудях під час евакуації. Запитав лікаря, де мій телефон, він відповів, що у старшої сестри. Тоді я попросив дозволу подзвонити з його телефону. Пам’ятав лише номер своєї сестри, яка живе в іншому районі. Тричі вона не відповідала, а коли відповіла, то я попросив повідомити про моє поранення дружині. Але на той час Оксана вже сама знайшла мене. Спочатку вона телефонувала до мого командира, але він їй нічого не сказав. Комбат, який мене вивозив, згодом додався до мене в соцмережах в друзі і написав: «Павук, я не хотів, щоб так сталося. Ти маєш вижити! Я тобі допоможу з лікуванням, з протезуванням». Дружина йому відписала: «Дякую за те, що врятували мого чоловіка».
«Мені є для кого жити»
Спочатку мене із Дніпра перевели в Київ, а з 7 лютого – в Тернопіль. Тут дуже привітний персонал, в палатах чисто. Зараз у мене в нирці ще сидить осколок 9 на 5 мм. Хочу подякувати хорошому лікарю та інтерну серцево-судинної хірургії Ярославу Парасимчуку, який мене неодноразово оперував та перев’язував, навіть незважаючи на свої вихідні дні, приїжджав і робив перев’язки, цікавився моїм самопочуттям. І ще велика подяка усьому персоналу відділення, тут дуже всі приємні та хороші. Коли волонтери приходять, то стає щемно аж до сліз, що в людях ще є якась людяність і милосердя.
Я не дуже великий патріот, але розумію, що армії я був потрібен доти, доки був в строю. Командир взоду жодного разу не зателефонував мені після того, як я отримав це поранення, хоча я коли служив, то виконував його обов’язки, бо він просив, що це треба зробити. Я і хлопців вчив, і виконував все, що казали. Навіть машину для взводу вибив через волонтерів. Добре, що хоч головний сержант мені всі довідки поробив, щоб я міг отримувати виплати, бо в подальшому грошей треба ще багато. Мені на полі бою щастило не раз, але все до пори до часу. З мене стільки осколків дістали в госпіталях – і з шиї, і зі спини. Мені є для кого жити – жінка, дитина.
Може я і дурість зробив, що підписав цей контракт, але я навчився розумітися в людях, армія навчила мене як правильно поставити себе в цьому житті. Дивився на поранених хлопців у госпіталі в Києві – нема ніг, тільки одна рука, сліпий, але він бореться за своє життя, бо жінка біля нього сидить.
Донечці я зразу сказав, що я в лікарні, що мені відрізали ноги. На що вона відповіла: «Добре, що татові ніжки відрізали, тато на війну більше не вернеться, а ніжки ми йому прикріпим». Недавно ми спілкувалися з нею по відеодзвінку, то вона дуже здивувалася, що я вже сиджу у візку. Але я донечці пообіцяв, що не тільки сидіти, а й ходити буду».
