Його шлях у військовій медицині розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. У 2010-2013 роках він служив у тернопільській 11-й бригаді, а в 2020 році підписав другий контракт — на три роки, але війна змінила плани.

Тепер його служба продовжується автоматично, незважаючи на завершення контракту. Війна не дає вибору — він залишається там, де його руки та знання рятують життя.

За освітою Док фельдшер, випускник Чортківського державного медичного коледжу. Після школи мріяв вступити до військової академії, але доля повернула до медицини. На четвертому курсі вже готував документи для підписання контракту, пише "20 хвилин Тернопіль".

Різниця між АТО і повномасштабною війною для нього — як небо і земля.

"У 2020 році я був в АТО, це були часи перемир’я — десь, колись постріли… А зараз — ракети, КАБи, FPV, "Ланцети". Це зовсім інша війна — жорстокіша, — каже військовий. - І кожен обстріл несе за собою нові поранення — від осколкових до смертельних".

Географія війни для Дока — Житомирська, Київська, Донецька, Запорізька, Сумська області. Найінтенсивніші бої — у перші дні повномасштабного вторгнення. Не було чітких ліній фронту: авіація, бомбардування, безперервні обстріли — особливо в Київській області.

"У перші дні було найважче, — згадує Док. — Немає кордонів, усе змішано, безперервні прильоти, авіація. А Сумська область, Курський напрямок — це взагалі жах, було дуже багато поранених".

Найважчі спогади за усю війну якраз із Сумщини. Там Док отримав поранення і контузію. Ракета влучила за двадцять метрів від позиції, коли він виходив із бліндажу. Не встиг зробити крок назовні — це його і врятувало. Вибухова хвиля кинула назад, заваливши уламками.

"Прилетіла ракета, — розповідає він. — Я якраз виходив із бліндажу, не встиг — завалило. Тоді було вісім поранених. Мене контузило, але я розумів: треба діяти. Чую: «Док!», значить, потрібно підніматися. Турнікети, евакуація. Той день пам'ятаю, як зараз. Працював на адреналіні, не думав про себе. А коли потрапив до лікарні, тоді відчув, наскільки мені самому стало зле. Тут нема часу думати. Просто робиш те, що потрібно. Головне — забрати хлопців живими".

Перше «бойове хрещення» для Дока було особливим. Осколок потрапив хлопцеві збоку під плиту бронежилета, просто над серцем — той був при свідомості, розумів, навіть жартував. Курити хочеться, — казав дорогою.

Тримався на позитиві, поки не доправили до лікарні. Коли почали заміряти глибину осколка, терпіння вичерпалося. Док дотепер пам’ятає той розпачливий крик. На щастя, хлопця вдалося врятувати.

Не раз потрапляли під прильоти — не встигали відстрілюватися, як накривало знову.

"Було, що осколки прошивали вікна та двері машини, — згадує Док. — Я ще й тоді за кермом був. Завантажили важкого, усе дуже швидко, водія не було поряд, а зволікати не можна жодної хвилини. Того разу нам пощастило — вдалося прорватися крізь обстріл і врятувати пораненого. Машина — дурниця, головне, що вибралися. Найважче — бачити тих, кому вже не зможеш допомогти. Молоді хлопці, тіла яких разом із пораненими доводиться вивозити з позицій. Усвідомлення цієї втрати дуже болить. Це важко приймати. А ще важче — знати, що вже нічого не зробиш. Але коли бачиш живих — радієш, робиш все, щоб врятувати. Часто чую: «Док, роби щось, болить!», відповідаю: «Не думай про погане, ми тебе витягнемо".

Дякує Богу, що багатьох вдалося евакуювати живими. Віра в Перемогу — це те, що тримає медика.

"Де беру сили? — зітхає Док. — Мотивує майбутнє. Головне, щоб діти жили в мирі, достатку і любові, а ми тут вистоїмо. Не знаю, правда, коли, але Перемога обов'язково буде. Наше місце — тут, боротися, виборювати, допомагати. Це наша місія".