Філатьєв служив в Чечні в 2010-х. У серпні 2021 року "через проблеми з роботою та відсутність грошей" вирішив підписати новий контракт на службу. Його підрозділ у перші дні вторгнення Росії в Україну відправили на штурм Херсона. Через травми, отримані на полі бою, Філатьєва евакуювали на лікування, на фронт він більше не повернувся. Після відмови повертатись в армію, Філатьєв написав книгу ZOV, де описав власні спогади російського наступу на Україну, пише Суспільне.
Російське видання "Важные истории" опублікувало частини його книги. Росіянин здебільшого описує відсутність підготовки в армії РФ, стару техніку, плутанину щодо наказів і нерозуміння причин наступу. Окрім того, він пише про мародерство та вбивство цивільних. Суспільне наводить тези зі спогадів колишнього російського солдата.
Про армію РФ перед повномасштабним вторгненням в Україну
У середині лютого (2022-го) моя рота була на полігоні у Старому Криму (місто в Україні, в Кіровському районі Автономної Республіки Крим — ред.). Я розумів, що щось назріває — на полігон зганяли всіх, хто звільнявся чи хворів. Наступні кілька днів ми ходили на стрільбища, там я нарешті вперше взяв свій автомат. Виявилося, що мій автомат зі зламаним ременем і просто іржавий. На першій же нічній стрільбі сталось затикання (патрона).
Десь 20 лютого прийшов наказ усім терміново зібратися і висуватися без нічого, марш-кидок невідомо куди. Вже тоді всі були брудні та виснажені. Деякі майже місяць жили на полігоні без будь-яких умов, нерви у всіх були на межі, атмосфера ставала все більш серйозною та незрозумілою. 23 лютого прибув командир дивізії і, привітавши нас зі святом, оголосив, що із завтрашнього дня зарплата на добу становитиме 69 доларів. Це був чіткий знак, що щось серйозне.
Про 24 лютого
(24 лютого я) прокинувся годині о другій ночі (в кузові КамАЗу), колона вишикувалася десь у глушині, всі вимкнули двигуни, погасили фари. Праворуч і ліворуч від нашої колони працювала реактивна артилерія. Я не міг зрозуміти: це ми ведемо вогонь по українцях, що наступають? Може, по НАТО? Чи ми нападаємо? По кому ведеться цей пекельний обстріл?
Колона почала повільно рухатись. Я чув стрілянину та вибухи в тій стороні, куди ми їдемо. Куди, навіщо і чому ми їдемо, не було ясно. Було зрозуміло, що почалася справжня війна. (Пізніше) дізнаюся, що (у нас) наказ їхати на Херсон. Стало зрозуміло, що ми напали на Україну... У нас уже є поранені та вбиті. У командування зв'язку немає. Командир не розуміє, що відбувається.
Слово "війна" заборонили, але все-таки я говоритиму саме "війна".
Про ставлення російських військових до мирних жителів
В (українських) населених пунктах нас люди проводжали похмурим поглядом. Було відчуття тривоги та небезпеки від цих будинків, одночасно з почуттям поваги до їхнього патріотизму. Я розумів, що якщо раптом з будинків мені здаватиметься небезпека, то стрілятиму не думаючи.
На позиціях праворуч дороги щось починає горіти, хвилин через 10 зліва від нас теж починається пожежа. Хтось підпалив ліворуч і праворуч від наших позицій сухий очерет. Очевидно, що спеціально, і це точно не наші. З'являється якась агресивність на цивільних людей. Я розумію, що ми тут непрохані гості, але для їхньої безпеки їм краще тримаються від нас подалі. Тому злить і дивує поведінка цивільних.
Якого х***на ми взагалі тут робимо? Ніхто не хоче пояснювати цивільним, "н***я ми сюди приїхали", ми й самі не знаємо. Міркувати вже пізно, ти на передовій і або ти або тебе.
(28 лютого) дізнаюся, що хтось розстріляв цивільний автомобіль із гармати БМД (бойова машина десанту). В автомобілі були мати та кілька дітей, вижила лише одна дитина.
Про мародерство
Починає темніти, приходить команда всім окопатися. Ніхто не мав спальних мішків, піднявся сильний вітер, і мороз став пробирати до кісток. Іду десь знайти спальник. Почуття мерзенне від усього, ми як тварюки просто намагаємося вижити. Нам і противник не потрібний, командування нас поставило в такі умови, що бомжі живуть краще.
(Наступного дня) ми прибули до Херсонського морського порту. Всі виглядали виснаженими та дикими, всі почали обшукувати будівлі в пошуках їжі, води, душу та місця для ночівлі, хтось став тягати комп'ютери та все цінне, що зміг знайти. Я не був винятком: знайшов шапку у розбитій фурі на території, забрав її. Балаклава була надто холодною.
В офісах була їдальня з кухнею та холодильниками. Ми, як дикуни, з'їли все, що там було: пластівці, вівсянка, варення, мед, кава… Було абсолютно начхати на все, ми були вже доведені до краю.
За ніч ми перевернули все догори дном. Зустрів (солдатів), що ламають каву-автомат у пошуках гривень, незрозуміло на***на вони їм здалися.
(3 березня) пішли чутки про те, що ми поїдемо штурмом на Миколаїв і далі на Одесу. Я не міг цьому повірити: невже нагорі не розуміють, що люди виснажені? До нас дійшли чутки, що піхота з мотострілків масово відмовляється їхати, тому ми не маємо можливості відпочити. З'явилася агресивність на "відмовників".
Половина моїх хлопців перевдягалися та ходили в українській формі, бо вона якісніша та зручніша. Наша велична країна не здатна одягнути, оснастити та нагодувати власну армію.
Як Філатьєв пішов з армії
У середині квітня мені потрапила земля в очі через обстріл артилерії, почався кератит. Через п'ять днів мук, коли око вже заплющилося, мене таки евакуювали. Фельдшер, який відправляв мене на евакуацію, просив передати до медичного загону, що він не має шприців і знеболювальних.
Нас привезли до однієї з казарм, яку було визначено під тих, хто виписаний зі шпиталю. (Там була) сотня людей, які повернулися з війни, у яких їхав дах після пережитого. Хтось сильно заїкався, двох бачив із втратою пам'яті, багато хто жорстко пив, пропив те, що заробив.
Плюнувши на все, я вирішив пройти комісію та піти (з армії) за станом здоров'я. Командування заявило, що я ухиляюся від служби і передало документи до прокуратури на порушення кримінальної справи. Багатьох, беручи на такий понт, намагаються відправити назад.
***
В інтерв'ю російському правозахисному проєкту "Гулагу.нет" Філатьєв розповів, що половина його полку загинула, також були загиблі через те, що російські військовослужбовці стріляли по своїх військах. За словами Філатьєва, зараз він перебуває у Росії.
