Їм, як і багатьом внутрішньо переміщеним особам, допомагає БФ «Карітас», волонтери якого дбають про побут та дозвілля тих, хто бачив війну на власні очі.

Анастасія пригадує, як перелякалися люди, коли вперше побачили автівки з літерами Z та окупантів з автоматами.

«Я працювала в селищній раді. Ми відразу почали ховати документи, не знали як себе вести. Згодом російські військові стали викрадати людей, змушували підприємців та фермерів до співпраці, хотіли захопити владу, наче банда якась», — каже жінка.

За її словами, окупанти практично відразу, як зайшли у їхнє селище, почали блокувати поставку харчів, серед місцевого населення виникла паніка — скуповували все – сіль та гречка були по 100-, 140 гривень за кілограм. Не було засобів гігієни, а з часом магазини почали закриватися, бо поставки товару не було.

«Не можливо було зняти готівку, люди стояли в черзі 4-5 днів, аби зняти бодай якісь гроші, хоч 500 гривень», — говорить пані Анастасія.

Остаточно переїхати з рідного додому на Тернопільщину разом із родиною вона вирішила тоді, коли на їхню вулицю зайшла важка техніка окупантів, озброєні вони йшли хата в хату, щось шукали, залякували дорослих і малих.

«Наша евакуація припала на 26 квітня, тоді ми проїхали 16 російських блокпостів, пережили великий стрес.  Перевіряли документи, сумки, перевіряли телефони, соцмережі, просили цигарки, російські військові шукали серед речей алкоголь, вимагали гроші, у декого забирали телефони. Щастю не було меж, коли нарешті побачили поперу в дорозі синьо-жовтий прапор, відразу сльози вийшли на очі…», — пригадує переселенка.

Жінка додає — тут, на Тернопіллі, хоч і почуваєш себе в безпеці, але душа щемить за рідний край. Анастасія, як мільйони тих, кого з рідного дому вигнала війна, щиро вірить, що все це швидко закінчиться і вони знову заживуть щасливим, мирним життям, як було до 24 лютого…

Детальніше - у відео: