Фірмове прискорення на останніх метрах залишило позаду далеко не слабких лижниць Ханну Еберґ та Лєну Хеккі-Гросс.
Та й загалом вся команда без виключення у цій гонці виглядала на дуже високому рівні.
Шкода, що одного рубежу не вистачило до першого в сезоні подіуму Кубка світу.
Після фінішу капітан жіночої збірної поділилась враженнями від гонки з читачами сайту Біатлон.
- Олено, за враженнями вболівальників, сьогодні на другому етапі естафети повернулась Олена Підгрушна. А які в тебе відчуття від гонки?
- Такі самі! Мене всі вітають, наче я Кубок світу виграла. Звісно, було дуже приємно те, що я нормально себе почувала на лижні і могла триматись за тими дівчатами, що йшли переді мною. Я розуміла, що можу з ними боротись. І вже коли вдалось чисто відстрілятись стоячи, тренери почали кричати, що йду третьою, двох лідерів попереду я також бачила, позаду мене дівчата також були досить близько. Вони мене обходили, я все рівно за ними трималась, ставала в спину, потім накотила зі спуску. До речі, лижі сьогодні були чудові. А на фінальному підйомі вдалося поборотись і передати естафету раніше за суперниць.
- Боротьба на останніх метрах – «помста» Ханні та Лєні за минулі роки?
- Та ні, я за такі речі навіть не думаю. В мене є своя гонка, є Артем Прима, якому було потрібно зручно передати естафету, плюс тренери, які по трасі підкрикували, щоб спробувала зробити хоч кілька метрів відрив. Тобто, я просто виконувала свою роботу, і ні про які попередні суперництва навіть не думала. Це вже історія. Але приємно було після гонки, коли Лєна Хеккі підійшла, привітала з хорошим останнім колом. Хоча я розумію, що цього сезону це мало не єдина гонка, коли мені насправді вдалося триматись разом з такими суперницями. Як в старі добрі часи. І вітали дійсно всі – і наші, і іноземці, сервісмени і фірмачі. Хотілося б частіше так бігати. Після таких гонок ти розумієш, чому досі залишаєшся в біатлоні.
- Твої почуття під час останнього етапу?
- До останнього вірила, сподівалась, молилась. Видно було хвилювання Антона і, звісно, він старався. Але останню стрільбу я дивитись не могла – занадто великі переживання. Те, що Антон припустився помилки, я сприймаю нормально. Тому що сама у останніх кількох естафетах «накосячила» більше, ніж уся команда разом взята. Тому можна його лише щиро підтримати. І після гонки я йому сказала, що сьогоднішнім стартом він став на голову сильнішим. Звісно, таке важко пережити, але це – факт.
- Можливо, якщо б дивилась останню стрільбу, трішки б допомогла Антонові флюїдами?
- Думаю, в Україні у цей момент молились мільйони людей, і флюїдів вистачало. Але з власного досвіду можу сказати: коли бувають періоди, як цього року, що естафети фінішують далеко від лідерських позицій, дуже складно перемкнутись одразу, якщо раптом ти опиняєшся у трійці. До цього також потрібно бути готовим – і фізично, і морально. Тому з мого боку для Антона лише підтримка.
- Які слова ви після фінішу знайшли для Антона?
- Я йому сказала – ми тебе все одно любимо. І обійняла.
- Шосте місце – успіх чи розчарування? Раціонально та емоційно.
- Я б скоріше це віднесла до успіху. Тому що цей рік у нас насправді надзвичайно складний, по всіх параметрах. В кожній гонці ми боремось, стараємось. Хвороби цієї зими нас просто переслідують. І ти борешся і з собою, і з трасою, і з погодою – з усім. І з критиками. І ми все одно пам’ятаємо й про залік Кубку націй, квоти. Так, могли б бути четвертими, можливо навіть третіми, але ж могли - і десятими. Поки що це – краща естафета сезону, тому ми радіємо. І гонка була класна: емоційна і конкурентоспроможна з нашого боку, кожен виклався абсолютно на максимум. Ми всі вболівали один за одного і просто отримали задоволення від цієї естафети.
- Загалом цього тижня наша команда виступила краще за свій рівень у середньому по сезону. Що це – пік форми, що прийшов пізніше, ніж очікували, чи просто зручна та історично щаслива траса у Нове-Мєсто?
- Я не знаю. Цього року я вже не берусь коментувати будь-які результати, особливо по персоналіях. Тому що ми по-різному готувались, майже кожен з нас, включаючи тренерів, десь перехворів протягом сезону – а я вже двічі. Це вже так сумно, що аж сміятись хочеться. І тепер, коли складаються хоча б більш-менш вдалі гонки, ми просто радіємо, наче перемогли. Хоча насправді перед сезоном виконали набагато більшу роботу ніж те, що зараз відображається у результатах. Наче б нічого особливого немає у тому 26-му місці, але ти йому радієш, тому що перед тим був шостий-восьмий десяток. Щодо себе можу сказати, що я просто рада, що можу конкурувати після жахливого стану, який був у січні-лютому. Я не знаю: чи то був спад, чи акліматизація-реакліматизація, але по факту щось пішло не так, адже чемпіонати Європи і світу для мене вийшли одним суцільним жахом і катастрофою. І зараз, дивлячись на дві гонки у Нове-Мєсто, можна перевести подих – значить, все ще не настільки погано.
- Як вважаєш, реально втриматись на хоча б приблизно такому рівні конкуренції в Естерсунді та Холменколлені?
- Я не знаю. Хочу, надіюсь – але не знаю. Вже як буде.
