Попри те, що обоє родом з Тернополя, Ольга та Сергій зустрілися на фронті. Історію кохання пари висвітлювали у ЗМІ, розповіли про неї й у книзі “Я тебе... Війна” Вікторії Середи та Христі Біляковської. Після двох років стосунків пара одружилася. Більшу частину часу Ольга проводила поруч з чоловіком. 

– Я була постійно там, де хлопці. Коли Сергій виїжджав на Бахмут, Василівку тобто туди, де дуже важкі бої і не було можливості залишитися поруч, я була тут, у Тернополі, – розповідає Ольга. – Наживо ми востаннє бачилися за тиждень до його загибелі. Тоді я на прохання Сергія була у Лондоні, бо потрібно активно залучати людей. У Британії у нас є друзі, які допомагають. Бути присутньою там для мене дуже важливо. Я ходжу на мітинги, розповідаю про прикраси і таким чином трохи заохочую людей. На жаль, Сергій загинув, коли я вже повертаючись назад, була в Польщі. 

Волонтерка каже: зрозуміти дружину, яка втратила чоловіка може лише інша дружина. 

– Це я розумію сьогодні. До втрати Сергія я багато спілкувалася з такими сім'ями. Ніби й старалася їх зрозуміти, але це зовсім не те. В мене, на жаль, вже є багато подруг, які також втратили чоловіків на війні, – розповідає Ольга Коновал. – Я відчуваю, коли люди нещирі. З близького кола спілкування, думаю, що такі теж є, хоча  в очі цього не говорять. Але я відчуваю, що вони засуджують, однозначно. За поведінку, за посмішку, за те, що не одягнула на поховання чорну хустину, за червоний манікюр. Люди живуть стереотипами. Не розуміючи біль втрати, думають, що вдова повинна поховати себе на цвинтарі разом з чоловіком. Однак при тому говорять в очі: “Ти сильна. Живи, ти ще маєш шанс бути щасливою.” 

Ольга Данченко розповідає, неодноразово бачила, як рушієм закриття зборів на потреби того, чи іншого підрозділу ставала загибель його бійців. 

– Загинули двоє моїх близьких друзів і я бачила, як після цього рухалися збори підрозділів, в яких вони служили. Ти дивишся на банку, відкриту бійцем, і вона наповнюється повільно, а, ввечері, вже після того, як він загинув, там є гроші. Люди, камон, чому ви не допомагаєте тоді, коли воїни ще живі, чому комусь потрібно помирати? - запитує волонтерка. – Це не лише про смерть. Моя знайома волонтерка дуже добре закриває збори, але вона публікує  руки, ноги, кров і все це. І мені шкода. Я не хочу показувати людям цю історію війни. Також можу, але це не в моєму стилі. Але чому потрібно показувати, що люди гинуть, стають інвалідами, щоб хтось згадав, що йде війна? 

Волонтерка також дала відповідь усім цивільним, які рахують гроші військовослужбовців. 

– Відповідь є одна: потяг у Краматорськ їде щодня. Рекомендую поїхати і подивися, що таке зона бойових дій. В Краматорську безпечно насправді, як і в Слов'янську. Спробуйте там пожити хоча б тиждень. А взагалі я переконана, що там будуть всі, – говорить Ольга Коновал. – З особистих причин відвідала ТЦК. Бачила безліч людей, які там вже стоять примусово. Зрозуміти військових ви зможете тільки тоді, коли будете там, а ви там точно будете, я переконана. І тоді ми поговоримо і про сто тисяч, і про забезпечення, і про те, куди йдуть гроші. 

Більше – дивіться у інтерв’ю.