Ми поспілкувалися з відомим тренером з боксу Русланом Фірманом, який цьогоріч отримав звання заслуженого працівника фізичної культури і спорту України. Він розповів, де український спорт бере сили під час війни, чому його дружина була проти спортивної кар’єри дітей та як він виховував власних синів-чемпіонів у залі й удома.
«Уся наша велика родина пов’язана з боксом»
— Почнімо із самого початку. Як розпочався ваш шлях у спорті? Пам’ятаєте, як ви починали і як усе відбувалося?
— Мені було десь сім років, коли тато привів мене на бокс. Мій батько сам боксер, майстер спорту ще Радянського Союзу. Дуже гарний боксер був. І в моїй сім’ї всі займалися боксом: татів брат також боксував. Тож у нас, грубо кажучи, спортивна родина, це вже наша традиція. Потім мій рідний брат теж займався боксом. Далі мої діти стали боксерами, мої племінники — всі боксери. Уся наша велика родина пов’язана з цим видом спорту.
— Вашу сім’ю називають спортивною династією. Розкажіть про синів. Як усе відбувалося? Вони самі хотіли чи ви їх підштовхнули до занять?
— Свого часу ситуація склалася так: у мікрорайоні Новий Світ, де я проживаю, відкрили зал боксу «Рукавичка». Його відкрив мій товариш Ігор Марцінковський. Спочатку я ходив туди просто тренуватися для себе. Згодом мені запропонували працювати там тренером. Я погодився, бо хотів і своїх дітей трохи підтренувати. Так якось втягнувся, тож, можна сказати, я їх туди й завів.
Сини Руслана Фірмана Анатолій та Ростислав
— Але вони були не проти?
— Так, не були проти.
— І зараз вони не шкодують, що займаються цим?
— Ні, не шкодують, тому що вони спочатку непогано стартували й стали майстрами спорту. Молодший син навіть був у збірній України серед молоді, ставав і чемпіоном, і призером України. Я з ним об’їздив дуже багато змагань. Він справді гарно боксував. Потім сини вступили до нашого педагогічного університету, закінчили його і після завершення кар’єри боксерів стали тренерами в обласній ДЮСШ. Перед війною вони активно тренували, а потім так склалося, що опинилися за кордоном. Зараз вони теж працюють тренерами, хоч і на іншій стороні, так би мовити.
— А донька також займалася б боксом?
— Ні, донька б не займалася. У мене є донька, і вона боксом не займалася. Хоча перед самою війною я трохи брав її в зал — суто для фітнес-боксу, щоб вона просто вміла за себе постояти. Вона трохи тренувалася для себе, але я не хотів, щоб вона боксувала професійно.
— А якби вона дуже сильно цього захотіла, ви б її просто не тренували?
— Думаю, я б не хотів цього, та й у неї самої такого бажання не було. Я виховував її більше як дівчинку, моя донька завжди була дуже жіночною.
«З власних дітей хотів отримати навіть більше, ніж максимум»
— Оскільки ваші сини пішли вашими стопами і ви їх тренували, як ви розділяли батьківство і тренерство? Чи проводили якусь межу?
— Я думаю, що, навпаки, вимагав від них удвічі чи втричі більше. Бо коли тренуєш чужу дитину, ти не завжди можеш вимагати так багато. До того ж на тебе дивляться інші: якщо ти власну дитину не можеш навчити, то як навчиш чужих? Тому зі своїх я вимагав удвічі більше. Батьківство і тренерство в нас були і вдома, і в залі. Кожен батько ставить перед дітьми цілі, хоче, щоб вони чогось досягли в житті. А оскільки я був ще й тренером, ми насамперед ставили спортивні цілі. Я хотів від них більшого, ніж від звичайних учнів. Хоча з усіх намагався вичавити максимум, від власних дітей хотів отримати навіть більше, ніж максимум.
— Вони не скаржилися?
— Свого часу скаржилися. Дружина моя взагалі не має стосунку до спорту, тому вона була категорично проти, казала, що їм цього не треба. Але тато сказав, що треба, тож ми працювали. Хоча зараз, коли ми спілкуємося, сини кажуть: «Тату, добре, що ти нас тоді змушував». Тепер до них доходить, що я це робив не просто так. Зараз вони самі працюють тренерами, чудово мене розуміють і вже самі ставлять цілі своїм вихованцям. Бо якщо тренер не ставить цілей, а просто проводить заняття, то він не розвиває спорт, а просто заробляє гроші.
— Ви згадали про дружину. Вона не хотіла, щоб діти цим займалися, а як зараз? Підтримує їх?
— Як тренерів вона їх підтримує. А от якби вони захотіли далі боксувати як спортсмени — вона б не хотіла. Усе-таки це травматичний вид спорту, вона за них переживає і не хоче зайвий раз нервувати.
— А вас вона підтримувала? Спочатку як спортсмена, а потім як тренера?
— Як тренера вона мене завжди підтримувала. І як спортсмена теж. Вона тішилася моїми успіхами. Але, кажу ж, коли справа дійшла до дітей, вона була далеко не в захваті.
«Для мене головне — успіх моїх спортсменів»
— До слова про ваші успіхи. Я знаю, що цього року ви отримали державну нагороду. Що вона для вас означає: підсумок усієї виконаної роботи чи новий поштовх та аванс на майбутнє?
— Дивіться, я дуже задоволений, адже йшов до цього роками. Звісно, я хотів отримати цю нагороду. Кожен спортсмен чи тренер ставить перед собою мету — чогось досягти: самотужки чи через своїх учнів. Знаєте, коли сам боксував, спочатку хотілося отримати перший розряд. Ставав старшим — прагнув стати кандидатом у майстри спорту. Йшов ще вище — хотів стати майстром спорту. Так само і в тренерській роботі. Спочатку ти хочеш отримати певну категорію: другу, першу, потім вищу. Далі, ясна річ, з’являється мета стати заслуженим тренером України чи заслуженим працівником фізичної культури і спорту України. Ти йдеш до цього і стараєшся. Але насамперед ти хочеш, щоб твої учні чогось досягли. Якщо досягнуть успіху вони, то досягнеш і ти. Тому на перше місце я завжди ставлю вихованців: прагну, щоб вони ставали чемпіонами України, привозили нагороди з чемпіонатів Європи та світу, виконували нормативи майстрів спорту. Зараз у мене багато вихованців — майстрів спорту. Наприклад, моя вихованка Каріна дуже прагне досягти нормативу «Майстер спорту міжнародного класу». Для мене головне — успіх моїх спортсменів. А якщо вони перемагатимуть, то й я поруч із ними буду рости. Ця нагорода дуже престижна, і мені неймовірно приємно її отримати, але основне — це праця на результат спортсменів.
Від поразки до чемпіонства: як готують боксерів
— Розкажіть трішки про ваших учнів. Як узагалі проходять турніри та чемпіонати?
— Наприклад, наш останній чемпіонат проходив у Рівному. Ми сідаємо зі спортсменом в авто, їдемо туди, заселяємося в готель, проходимо мандатну комісію і заявляємося на змагання. Далі відбувається жеребкування, після якого ми вже знаємо, коли саме боксуємо — наступного дня чи через день. У день поєдинку зранку спортсмени обов’язково проходять зважування, адже всі боксують у своїх вагових категоріях. Якщо з вагою все нормально, ми просто чекаємо на свій вихід. Наприклад, якщо програма починається о 12:00, а ми боксуємо восьмою парою, ми чекаємо, налаштовуємося, готуємося і виходимо в ринг. Спортсмен працює в рингу, а тренер перебуває поруч, у кутку.
— А якщо не вдається вибороти призове місце? Бувало таке, що в учнів опускалися руки і вони не хотіли продовжувати? Як ви їх підтримуєте та налаштовуєте на позитив?
— Таких поєдинків, де ми десь недопрацювали і залишилися без медалей, було чимало. Наприклад, та сама Каріна Вовк буквально рік тому... Тоді в мене не було можливості поїхати з нею на чемпіонат України. Вона поїхала сама, там ще й із жеребкуванням трохи не пощастило, а перед самими змаганнями вона захворіла. У підсумку вона не потрапила в призери. Ми тоді дуже розчарувалися, вона важко це переживала. Але ми сіли, провели аналіз роботи: що ми зробили, чого не зробили, де недопрацювали. А невдовзі на Кубку України — це другий за значущістю турнір у нашій спортивній класифікації — Каріна стала чемпіонкою! Проте туди ми вже поїхали разом, настрій у нас був зовсім інший — справді бойовий. Вона виступила чудово і навіть отримала кубок як найкращий боксер турніру. Тож ми завжди аналізуємо помилки та підтримуємо одне одного. Звісно, на все потрібен час, поразку треба пережити. Як кажуть: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».
— Скільки часу ви готувалися до цього останнього турніру?
— Узагалі ми тренуємося безперервно цілий рік, але максимально інтенсивна підготовка починається десь за два місяці до чемпіонату. На першому етапі йдуть серйозні фізичні навантаження: кросфіт, робота зі штангою тощо. Згодом переходимо до техніко-тактичної підготовки. Ми аналізуємо майбутніх суперників, адже приблизно розуміємо, з ким доведеться боксувати. Ближче до самих змагань починається велика бойова практика — спаринги, робота в парах. Потім шліфуємо все на індивідуальних заняттях: робота на лапах із тренером, відпрацювання ударів на снарядах та мішках. Паралельно підтримуємо загальну фізичну форму, бігаємо кроси — це дуже важливо. Виконуємо колосальний обсяг роботи. Якщо у звичайному режимі спортсмени поєднують бокс із роботою, то на етапі підготовки навантаження зростає. Протягом цих двох місяців ми переходимо на режим двох або трьох тренувань на день — стабільно працюємо вранці та ввечері.
«Дівчата “пашуть” у десять разів більше за хлопців»
— Зараз ми бачимо дедалі більше успішних виступів українських спортсменок. Як ви вважаєте, чому саме жіночий спорт, і бокс зокрема, демонструє такі результати й так стрімко розвивається?
— Я завжди кажу так: усе, що тривалий час було недоступним для дівчат, вони тепер прагнуть наздогнати і довести, що нічим не поступаються хлопцям. Знаєте, як кажуть: «Заборонений плід — солодкий». Дівчата зараз набагато вмотивованіші. До того ж вони від природи пластичніші за хлопців. Вони мають колосальне бажання і на початкових етапах ставляться до тренувань відповідальніше та вимогливіше. Вони більше стараються і щомиті намагаються щось довести. Не знаю до кінця, з чим це пов’язано, але, мабуть, саме з тим, що роками ці види спорту були для них закриті. І от тепер, коли дівчина приходить у зал із конкретною метою, вона працює на повну. Звісно, є й ті, хто тренується просто для себе, не ставлячи високих цілей. Але ті, хто приходить за результатом, — це зовсім інша історія.
Моєю першою такою вихованкою була Олеся Крисюк. Вона стала десятиразовою чемпіонкою України та дворазовою призеркою Європи. До неї дівчата в мене займалися просто так, без особливої мети. А потім до залу прийшов інший тренер, у якого теж займалася дівчинка, і звернув увагу на Олесю: «О, її можна сміливо везти на чемпіонат України!»
Я тоді жіночим боксом серйозно не займався, та й у Тернополі він лише починав розвиватися. Але Олеся так загорілася цією ідеєю! Попри те, що вона була у важкій ваговій категорії, невисока, але міцна, вона змусила себе скинути 10 кілограмів суто заради того, щоб узяти участь у змаганнях! Вона працювала з таким натхненням, якого я в хлопців ніколи не бачив. Навіть мій син так не викладався, як ці дівчата.
Те саме можу сказати про Каріну Вовк та Каріне Айрапетян. Каріне на сьогодні — наша найтитулованіша боксерка: десятиразова чемпіонка України, триразова призерка Європи, фіналістка чемпіонату Азії, майстер спорту. Чесно вам скажу, дівчата «пашуть» у десять разів більше за хлопців, викладаються на сто відсотків. Вони бачать ціль і не бачать перешкод.
«У боксі характер — це найголовніше»
— Чи бувало так, що до вас приходили хлопці чи дівчата, а ви не хотіли їх тренувати через якісь обставини? Чи є у вас жорсткий відбір або особливі вимоги до вихованців?
— Ні, такого ніколи не було. Я даю шанс абсолютно всім. Діти та дорослі приходять дуже різні, і ти ніколи наперед не знаєш, хто вистрілить. Часто буває, що батьки приводять дитину і кажуть: «Я хочу, щоб він був чемпіоном!», а сама дитина цього взагалі не хоче. А буває навпаки. Коли ту саму Каріне Айрапетян уперше привела бабуся — її тато мені зателефонував і попросив прийняти на тренування, — бабуся бідкалася: «Ой, вона ходила на купу секцій, ніде більше тижня не затримується». А в результаті Каріне залишилася в мене на понад 10 років і досягла таких вершин, у які на початку ніхто б не повірив.
— А чи можна прийти в бокс із нульовою підготовкою? І з якого віку ви приймаєте дітей?
— Практично всі наші спортсмени свого часу починали з повного нуля. Рідко буває, що приходить готовий боксер від іншого тренера. Переважно всі мої вихованці починали свій шлях суто в моєму залі. Комусь пластика дана від природи, хтось приходить більш скутий, але все вирішує характер. У боксі характер — це найголовніше. Якщо він є — людина досягне свого. Хлопці зараз пішли дещо м’якші, а от дівчата — кремені, усі з характером.
— Які головні правила діють у вас на тренуваннях?
— Найперше і найголовніше правило — не запізнюватися і відвідувати заняття систематично. Це база. Усе інше будується в процесі роботи. Бокс — це як школа. Якщо ти прогуляв урок, то що ти вивчиш? Тому лише система дає реальний результат.
На чому сьогодні тримається український спорт
— Як ви вважаєте, що потрібно змінити чи впровадити в українському спорті, щоб підопічні демонстрували ще кращі результати?
— Скажу чесно: зараз у країні дуже складна ситуація. Ми безмежно дякуємо нашим Збройним Силам за те, що взагалі маємо можливість щодня тренуватися та їздити на змагання. Звісно, хотілося б кращої матеріальної бази від держави, більше фінансування на закордонні збори та турніри. Але зараз ми просто дякуємо за те, що маємо, і найперше — за мирне небо. Коли Україна переможе, тоді вже будемо ставити вищі вимоги до держави щодо розвитку спорту.
— Зараз спорт в Україні тримається на державі чи більше на приватних спонсорах?
— Зараз усе працює разом. Держава допомагає, ми не можемо сказати, що вона нічого не робить. Але паралельно є потужна підтримка меценатів. Наприклад, дуже допомагає агрохолдинг «Гадз» — фінансує поїздки, збори. Тому сьогодні спорт тримається на міцній зв’язці: держава плюс меценати.
«Краще спробувати, ніж через роки шкодувати»
— Що б ви порадили тим, хто дуже хоче спробувати бокс, але банально боїться прийти?
— Що тут думати? Треба просто брати і пробувати. Спробувати не завадить. Ну, спробуєш — не піде, то не піде. Але краще спробувати, ніж потім через роки шкодувати, що так і не наважився. Бокс вчить головного — вміти за себе постояти, а це сьогодні необхідно абсолютно всім: і хлопцям, і дівчатам.
— Якби у вашому житті не було спорту, яким би ви його уявили? Чим би ви займалися?
— Я народився в сім’ї спортсмена, тому навіть уявити не можу себе в іншій сфері. Мені з народження було написано на роду займатися боксом. Бували періоди, коли я відходив від цього, але спорт завжди повертав мене назад. Я обожнюю бокс, футбол, хокей, баскетбол. Досі всі спортивні новини — це перше, що я переглядаю. Мій батько завжди був для мене абсолютним авторитетом, і я з дитинства мріяв бути схожим на нього. Мене ніхто не змушував силою. Звісно, часом хотілося погуляти з друзями чи дівчатами, але батько тримав нас у суворій дисципліні: спорт — на першому місці, а все інше — потім.
Автор: Анастасія ЗАПОЛОХ