— Миколо, якщо коротко: тренування самому чи в компанії?

— Однозначно в компанії. Коли поруч є люди, це мотивує працювати більше і показувати кращий результат.

— Силові тренування чи кардіо?

— І силові, і кардіо. Силова підготовка має бути на високому рівні, але без хорошої витривалості фізична форма не дасть потрібного результату.

— Жорсткий тренер чи лояльний?

— Жорсткий. Для серйозного результату потрібен серйозний підхід.

— Музика чи тиша під час тренувань?

— Музика. Зараз переважно агресивна, мабуть через той стан, у якому живемо останні роки.

— Довга підготовка до змагань чи спонтанний виклик?

— Для хорошого результату потрібно якісно підготуватися. Але життя навчило мене бути готовим і до несподіванок. Багато разів доводилося приймати виклики спонтанно. Навіть про найближчий турнір дізнався фактично зненацька.

— Де цікавіше виступати — в Україні чи за кордоном?

— Напевно, 50 на 50. За кордоном важливо розповідати людям про війну в Україні, піднімати наш прапор і представляти державу на міжнародній арені. Я робив це вже неодноразово.

— Незабаром у вас чергові змагання. Які емоції перед стартом?

— Налаштований тільки на перемогу. Два дні тому повернувся з війни, і для мене переключитися зі служби на спорт — це своєрідний відпочинок. Я у спорті більше половини свого життя, тому він завжди був і залишається моєю віддушиною.

— Чому вирішили спробувати себе у новому спортивному напрямку - стронгмені?

— А коли це робити, як не зараз? У дитинстві дивився виступи Василя Вірастюка та інших богатирів, і мені це дуже подобалося. Хоча все життя займався змішаними бойовими мистецтвами, люблю нові виклики. Я авантюрист у хорошому сенсі слова — якщо здоров’я дозволяє, готовий спробувати себе у будь-якому виді спорту.

— Спорт для вас — хобі чи щось значно більше?

— Значно більше. Я вже четвертий рік на війні й постійно кажу: яким би хорошим воїном ти не був, без фізичної підготовки буде дуже важко. Ми носимо важке спорядження, рюкзаки, боєкомплект. Якщо немає фізичної форми, то ні воювати, ні нормально жити не хочеться. Я взагалі не уявляю себе без спорту.

— А якби спорту у вашому житті не було?

— Чесно кажучи, навіть не можу цього уявити. Є війна, є сім’я і є спорт. Для мене це ті речі, які повинні бути в балансі.

— Наскільки важливою є підтримка родини?

— Надзвичайно важливою. Дружина завжди була поруч. Коли виступав у категорії до 77 кілограмів і потрібно було скидати вагу, вона допомагала мені відновлюватися. Завжди брала участь у підготовці. Вона була і залишається моєю найбільшою підтримкою та опорою.

— Ви часто повторюєте фразу: «Хочеш жити — біжи». Чи буває, що військові втомлюються від тренувань?

— Звичайно, люди різні. Але в мене є відео, де хлопці з позицій жартома звертаються до мене: «Товариш генерал, дякуємо за кросфіт. Це врятувало нам життя». І це правда. Фізична підготовка під час війни — не забаганка, а необхідність. Якщо немає сил бігти, маневрувати чи евакуйовувати побратима — це може коштувати життя.

— Як виглядають тренування безпосередньо на передовій?

— Хто хоче — той шукає можливості. Минулого року ми облаштували імпровізовану кросфіт-зону: натягали колеса, використали ящики від боєприпасів, зробили спортивний майданчик власними силами. Зараз на Костянтинівському напрямку складніше, але бажання тренуватися нікуди не зникає.

— Чи може важка фізична робота замінити тренування?

— Не зовсім. Дехто думає, що якщо людина працює фізично, то вона автоматично сильна. Насправді спорт — це інша система навантажень, дисципліна і правильний розвиток організму. Але все має бути в міру. Якщо людина виснажена, ніхто не буде змушувати її тренуватися через силу.

— Як побратими сприймали спортивну дисципліну?

— По-різному. Не всі одразу любили спорт. Але поступово хлопці починали підтягуватися до тих, хто був фізично сильнішим. З’являвся азарт і бажання ставати кращими.

— Готові й надалі експериментувати з новими видами спорту?

— Абсолютно. Кросфіт, боротьба, спаринги — я відкритий до будь-яких спортивних викликів.

— У вашій родині спорт також займає важливе місце?

— Так. Дружина тренується у спортзалі. Старший син навчається у військовому ліцеї та активно займається спортом. Молодші ще малі, але вже цікавляться. Коли приїжджаю додому, син постійно кличе мене тренуватися разом. Вони бачать мої нагороди, дивляться поєдинки, і їм це подобається.

— Що б ви порадили людям, які відкладають спорт «на потім»?

— Не чекати і починати вже сьогодні. Спорт — це не лише про медалі чи красиву форму. Для когось він може стати здоров’ям, для когось — характером, а для когось, особливо під час війни, — шансом зберегти життя.

Автор: Анастасія Заполох