«Це була найважча зима в моєму житті»

— Мар’яно, як пережили цю зиму?

— Важко. Дуже важко. Мабуть, це була найважча зима за все моє доросле життя. Хоча нам ще немає на що жалітися — те, що відбувалося в Києві та інших містах, це жахіття. Люди замерзали у власних домівках у центрі Європи.

Цієї зими ми всі зрозуміли, наскільки важливе енергопостачання. І, чесно, мене дуже болить, що світ дивиться — але немає відчуття тієї глобальної підтримки, якої ми потребуємо.

— Ви очолюєте «Гончаренко центр». Як він пережив цю зиму?

— Ми, мабуть, зреагували швидше. Переїхали в приміщення з генератором, щоб люди могли мати світло і тепло.

До нас приходили не лише на навчання — англійську, майстер-класи чи психологічні тренінги. Люди просто приходили працювати, зарядити гаджети, випити чаю.

У нас щодня розписаний графік до вечора. І це дуже важливо — давати людям відчуття нормальності.

«Я категорично проти того, щоб мене називали “квотною”»

— Чи відчуваєте негатив через асоціацію з Олексієм Гончаренком?

— Ні. Я відчуваю загальний негатив у суспільстві — це правда. Але особисто до мене це не переходить.

Щоб судити людину, треба з нею поспілкуватися. Я мала таку можливість і вважаю, що велика сила — це визнавати помилки і рухатися далі.

— Як жінці працюється в міській раді серед чоловіків?

— Я не відчуваю дискримінації. Я давно працюю в чоловічих колективах.

І я не вважаю, що потрібно щось комусь доводити словами. Треба доводити роботою. У мене не раз було так, що сидить велика чоловіча компанія і чекає, коли прийде Мар’яна — бо треба вирішити питання.

Оце і є відповідь.

— Як ставитеся до гендерних квот у політиці?

— Я категорично проти того, щоб говорили, що я пройшла за квотою. Я працюю в політиці з 2010 року і пройшла весь шлях — від журналістки до кандидатки.

Я навіть не йшла за списком — я пішла по округу, щоб ніхто не сказав, що мене “завели”.

Але квоти як інструмент — потрібні. Вони дали поштовх жінкам. Просто їх треба доопрацювати, бо зараз є маніпуляції — коли жінок заводять у список, а потім вони складають мандат.

— Чи справедливо, що опозиція набирає рейтинг на критиці влади?

— Ми ще замало критикуємо. І я це кажу абсолютно серйозно.

Політика — це конкуренція. До 2019 року по нас “топталися” дуже жорстко. Зараз ми набагато толерантніші.

І ще один важливий момент — подивіться, скільки людей з нашої команди воюють, волонтерять, допомагають фронту. Це теж показник.

«Гончаренко центр — це не політика»

— Чи не є Гончаренко центр політичним проєктом?

— Ні. Категорично ні. Це освітньо-культурна мережа.

У Тернополі вже понад 700 відвідувачів. Люди приходять за знаннями — і вони знають, куди йдуть.

Ми навіть відкрили клуб української мови — бо люди самі просили. Це про потреби людей, а не про політику.

— Чи існує дружба між жінками в політиці?

— Так, існує. Якщо жінки самодостатні і не конкурують.

У міській раді в мене є подруги з інших політичних сил. Ми спілкуємося, радимося, підтримуємо одна одну.

Зараз не час мірятися партіями — зараз інші пріоритети.

«Чоловіків зараз потрібно шанувати»

— Як змінилося ваше бачення жіночого лідерства під час війни?

— Зараз це вже не про жіноче лідерство.

Подивіться, хто нас захищає — чоловіки. Ми щодня зустрічаємо їх “на щиті”.

Зараз потрібно підтримувати родини, жінок, дітей — і дуже шанувати чоловіків. Пріоритети змінилися.

— Чи відчували ви особливий статус, коли ваш чоловік був народним депутатом?

— Так. І, на жаль, це спотворює сприйняття світу.

Мені тоді було трохи більше 20 років, і я не була готова до цього. Зараз я би діяла зовсім інакше.

І взагалі — всі ці високі посади дуже швидкоплинні. Сьогодні вони є, а завтра вже ні.

— Чому, на вашу думку, Степан Барна програв вибори (парламентські вибори 2019 року)?

— Це сором тернополян. Я так вважаю.

2019 рік був для мене роком великого розчарування. Але це досвід.

Щодо обласної ради — це не його рівень. Рівень Степана Барни — це державний рівень.

«Щоб була весна в душі — треба просто жити»

— Що потрібно жінці, щоб відчувати весну не лише на вулиці, а й у душі?

— Жити в задоволення. Робити те, що любиш. Дякувати кожному дню.

Сьогодні прокидаєшся і думаєш: “Дякую, що я прокинулась і що все добре”.

І дуже хочеться, щоб було добре в Україні.