Ще на початку повномасштабного вторгнення він повернувся з Польщі, адже не міг мовчки спостерігати за тим, як ворог атакує мирні міста і села.
"У Варшаві забрав мене мій друг, повіз до кордону зі всіма речами. Не знаю, нащо я це все брав, там в принципі багато чого можна було залишити. Якось так в поспіху збирався. Кордон я перейшов, а там такі сумки великі. Добре, що хоч не в клітинку. Накинув на плечі, як рюкзак і так йшов, бо насправді дуже велика була черга. Прохід в Польщу — просто все забито було. Дуже широкий прохід насправді, але все було забито жінками, дітьми, навіть чоловіками, але то вже таке. Пройшов я кордон, мене в черзі далі чекав ще один мій друг, який привіз якусь свою знайому з дитиною. Але він не міг до мене доїхати, бо велика черга. На той момент, напевно, кілометрів 30 була черга з машин. І я так йшов до нього", - каже журналістам «Суспільного» Олег.
Вже 1 березня військовий був у столиці. Говорить, що все довкола виглядало тоді як у фільмі по апокаліпсис.
"Там стоїть згорілий, там танк догорає, там міст розбитий, люди тікають. Проїхати було в Київ неможливо. Ми просто ставали і розганяли машини, щоб проїхати. Багато хлопців приїхали з тим, що вони мали вдома — помпові рушниці, мисливська зброя. Хто що мав, той з тим і їхав. Потім нам вже видали автомати. Ми зайняли позицію. Добре, що ворог теж не знав, скільки нас там є і що в нас є, бо якби вони взнали, хто там проти них стояв і що вони мали — вони напевно волосся би на собі повиривали", - говорить захисник.
Згодом підрозділ Олега перекинули до Барвінкового на Харківщині, а тоді під Бахмут. За його словами, там 10 березня цього року відбувся найважчий для нього бій.
"За оперативними даними, як нам потім сказали, нас штурмували тоді півтори тисячі "вагнерів" і десантників їхніх. Наших хлопців тоді з піхоти на позиціях було приблизно 300. Ну і ми ззаду, артилерія. Майже 24 години тривав цей штурм. Ну, ми тоді відійшли від цих позицій, але оскільки "Вагнер" ніде це не анонсував, так як вони люблять, що здобули цю позицію, значить вони зазнали дуже великих втрат. Ну, по одній з фотографій, яка потім гуляла в Інтернеті, там видно невеличку частину поля бою і дуже багато їхніх трупів", - пригадує тернополянин.
На цьому ж напрямку в травні, розповідає боєць, отримав поранення. Тоді він евакуював інших поранених і сам теж потрапив у шпиталь з осколковими пораненням голови, рук, ніг і тулуба. Також йому діагностували розрив вушної перетинки та контузію. Чи відновиться колись його слух повністю, чоловік не знає. Проте за кілька днів знову поїде на фронт.
"Хотілося б, звичайно, відігнати до кордонів 1991 року. Але навіть якщо ми це зробимо, то це буде половина справи, може навіть і ні. Тому що дивлячись на це все, що робиться, навіть в тому самому Тернополі — роботи ще дуже й дуже багато. Перемогти, щоб здобути українську державу незалежну — це не один рік ще пройде", - з сумом констатує Олег Друк.
